1 Азарій

- Чому ти відразу не зарахував дівчат? – наминаючи кашу прошамкотів Гліб за сніданком.

Мені шматок в горло не ліз. Я похмуро зиркнув на товариша, але той ні грами не збентежився:

- Ти пампушки не будеш? Я доїм? – і підтягнув до себе тарілку з випічкою, попутно не забувши і тарілку з маслом.

- Бо гроші опікунського фонду не мої, - відповів я нарешті.

- Тим більше, як гроші не твої, тобі що шкода?

- А як вони вискочать заміж через місяць, хто їх стипендію компенсувати буде?

- Ой не обіднієш.

- Так може мені приватну гімназію відразу відкрити?

- Прекрасна ідея, зробиш мене казначеєм, бо від цих реагентів у мене ніс свербить і печія. Особливо від срібла.

Я махнув на вовкулаку рукою, і одним ковтком допив ще теплий чай.

- У тебе печія від того, що пхаєш в пельку все підряд. Годі їсти, ходімо дивитись нових учениць.

Товариш теж підвівся, відкладаючи серветку.

Зранку клас де проходило засідання комісії нагадував... учительську.

Богослов, ліценціат Миролюб дрімав на стільчику, Зелений Капелюшок перешіптувалась з Глафірою Тихонівною, Анріо фліртував з Донною Домославською. При моїй появі всі розмови стихли.

Я зайшов якраз вчасно – слідом за мною залетів захеканий голова опікунської ради барон Вельський.

- Доброго ранку-с, панове, - Григорій Семенович огладив стрічку з орденами на грудях, і поважно пройшов до столу. Виглядав він як роздутий індик, сповнений власної гідності і пихи.

- Доброго, - я кивнув чоловіку. Хотілось його якось попустити, але нажаль, левова частка фінансування йшла саме від пожертв опікунської ради.  Тому – посміхаймося, і тримаймо себе в руках.

Донна Домославська тут же розцвіла привітною усмішкою, відсунувши від себе астролога, як надоїдливу комаху. Розумничка – зараз наш сластолюбивий Григорій Семенович на її принади западе, і буде все засідання комісії слинки пускати.

- Анастасія Швець, - оголосив я, коли в клас несміливо ступила повнотіла дівиця.

Барон Вельський тут же забув про Донну, і з палаючим поглядом витріщився на молоду відьму. Я лиш зітхнув – Настя з самородків. Сили в ній незміряно, але її оправити треба, і з одного боку це добре, що мені не доведеться переконувати опікунську раду в тому, щоб зарахувати дівчину на стипендію. Але з іншого – будуть у неї ще проблеми від Григорія Вельського.

Настю розпитували про її рід, навіть попросили на чаклувати сніжку, звісно у неї нічого не вийшло, тільки стіл інеєм вкрився. Але і на тому добре – постановили відразу, що дівчина може навчатись за рахунок стипендії.

- Євдокія Косач, - погукав  я наступну претендентку.

Дівчина несміливо переступила поріг. Мій внутрішній звір вже звично вбрикнув – кожного разу як бачу її так і хочеться взяти малу під свій захист. Відгодувати її треба, щоб не викликала таких душевних поривів.

Голова опікунської ради байдуже окинув оком худу фігурку, і прикрив очі.

- Я провів учора поверхневий огляд, - пояснив я до комісії. – У пані є потенціал. Можливо до цілитества.

- Мало нам повивальних баб? – озвався Григорій Іванович. І раптом впер в Євдокію погляд: - Ви б любочка не займались дурницям, а їхали додому. Там вас, мабуть, наречений вже зачекався-с.

Євдокія спалахнула, і я помітив як стиснулись її кулачки.

- Я хочу навчатись, - твердо відповіла дівчина.

 -І що ж ви можете вже зараз? – вступила  в розмову Зелений Капелюшок, вона ж вчителька домоведення Галена Богданівна.

- Ось, - між пальців відьмочки спалахнув слабенький вогник. Галена похитала головою. І Євдокія додала: - Я бачу вашу ауру.

- Що? – Анріо фиркнув. – Що за слово таке...

- Від ректора тягне холодом, від вас – фіалками, - почала перелічувати дівчина. – Він пані в зеленому капелюсі – пиріжками і ... мишами.

Григорій Іванович прикрив долонею посмішку. Галена Богданівна почервоніла від обурення.

- Цікаво, - подав голос Миролюб. – Така надзвичайна чутливість може бути дуже корисною.

-  В чому? – запитала Зелений Капелюшок, яка очевидно вже все вирішила.

-  У виявленні обдарованих, звісно, - пояснив диякон. – Скільки відьом лихих ховають свої злі наміри за личинами добрими.

- Ми вашу позицію знаємо, - кивнула Донна. – Вам би волю, панотець, ви б завели моду всіх відьом на вогнище, як в тих Європах..

- Між іншим гарний звичай, - не розгубився Миролюб.

- Так, панове повернемось до пані Косач, - я легенько стукнув долонею по столу.

- Мене як алхіміка цікавлять знання пані в цій царині, - підключився Гліб.

- Може вам таблицю Менделєєва переказати? – Запитала Євдокія.

- А ви знаєте?

- Ну так, проходили, - дівчина ніяково знизала плечима. – Ми з учителем, вдома еее багато всього проходили.

- Похвально, - усміхнувся Гліб. – Я теж вважаю, що дівчина може навчатися. Тим більше  в умовах недобору, - останні слова він сказав так, щоб чули лише вчителі.

- Присядьте, - я кивнув дівчині на ряд парт. І звернувся до колег: -  Я теж готовий дати дівчині шанс, під свою відповідальність.

- Ні, - Григорі Іванович похитав головою. – Її наречений ...

Я дозволив собі поблажливу холодну посмішку. Якщо барон Вельський вважав, що  я не в курсі, то він помилявся.

- Про те, що ви програли Штильману в карти міський будинок в місті не знає хіба що дурень, - дивлячись прямо в очі голові опікунської ради сказав я. – Тому давайте не будемо зважати на особисті інтереси і оцінювати ситуацію об’єктивно.

- Об’єктивно – дівчина бездарність, - прошипів Григорій Іванович.

- Не погоджуюсь, - підтримав мене панотець. – Дівчинка дуже перспективна.

- Вона невихована, - стрепенулась Галена Богданівна.

- Вона чесна і щира, - проспівала Донна.

На мить за столом зчинився ґвалт. Я ж слідкував за Григорієм Івановичем. Під моїм поглядом він розгубив частину своєї пихи. Користуючись загальним шумом я схилився до його вуха: