Розділ 4. Надмірна узгодженість

1.

Пам'ять стала тягучим атрибутом ігор заплутаної свідомості. Послідовності згадуваних колись розумом подій лише розпливалися в ілюзії безцінності часу, будучи невловимо спрямованими сукупностями, що надто стрімко були побудовані, аби чітко слідувати їх лінійному співвідношенню. Сюжети спогадів розпадалися на безбарвні подерті клапті відторгненого часом його ж минулого, що не могли викликати емоцій. Пусті фонові зображення відсутнього досвіду здавалися лише начерками бездарного вправного злодія, який, виконуючи професійний обов’язок, незграбно залишав сліди діяльності, а опісля безцільно втрачав здобуте, коли опинявся в ситуації, в якій визнання можливо було одержати тільки відданістю ідеї власної праведності.

Мав бути дотик, але впевненість у тому поступово танула в розмазаному світогляді чужих спогадів, де поняття того явища було лише примхою паплюжного одноманітного будення в оточенні предметів, котрі його потребували для доведення вдаваної довершеності. Також мали бути огидні й болючі червоні спалахи, як після напою, якщо його можна було якимось чином пов'язати з реалізованою дійсністю, якщо можна було б вдати, що він не був однією із безглуздих згадок плутанини балачок радіоприладів, істот, розмов чи то просто пустих бесід без дійових осіб.

Могла бути якась надокучлива пані або ж то було надто давно, аби мати вплив на ймовірнісне поточне самовбивчого часу. Ніби самознищення… вогню, хоча, його не мало бути в такому обсязі в послідовно спланованому пересуванні міської тіні. Здавалося, падати боляче, але ж політ возвеличували. Вниз чи вгору – те саме що потім чи колись відносно непотрібної стабільності. Стабільності як вдаваної примари спокою в бездонному нерозумінні перебування завжди в тому ж вмістилищі сутностей чужих зі своєю.

Цілісність постійності було втрачено. Протяжність – ілюзія вражень. Нагромадження пізнаного розпалися на шмаття самодостатніх узагальнень. Пропорційності втратили співвідношення, ставши окремими надміру вправними показниками дійсної вдаваності.

Оточуюче стало зайвою наявністю сукупностей об’єктів та сутностей, різниця між якими відтоді полягала в здатності реагувати на мою присутність. Важливість змін оформлення дійсності полягала в здатності до саморегулювання задля безперервного й налагодженого просування до реалізації вигаданих імпровізацій безцільного еволюціонування в ім'я возвеличуваного пориву до ускладнень. Безглуздість наявності всіх відчутих і помічених форм пасивно викликала байдуже негативне ставлення до їх повноправної присутності.

Ті явища, що могли чи не мали права відбутися, стали зайвими проявами фізичного вправно перебільшеного їх самовизначення. Присутність оточуючого виказувала свою значимість протяжним ускладнюючим розвитком подій. Ілюзія вічної незмінності знецінювала будь-які подібні прояви, хапаючись за їх часткову незмінність, що набридливо ігнорувала всі закономірності, якими орудувала в управлінні над передбачуваними явищами. Щирість, із якою поточне спотворювало минуле, покладаючись на вправність протяжності зрадницького часу, видавалася оманливою структурованою сукупністю доводів непридатності існуючого.

Поточне стало наслідком пристосованих до власної сутності пов’язаних елементів минулого, суміжне з ним лише повноправністю можливої присутності. Майбутнє реорганізувалося у відбитки, сформовані закономірностями для сліпого поточного. Якість протяжностей не мала значення, тільки їх відповідність відсутнім справедливим правилам непевного пересування була варта уваги, проте самодискваліфіковувалася з картини тієї безглуздої гри через банальність спустошливої відмови від використаного без нагальної потреби простору.

Марність того, що вже відбулося, поступово насувалася на нові прояви ще не здійснених намірів, зводячи нанівець їх слушність, відтак завчасно сплановані дії бездоганно піддавалися знеціненню й підлягали скасуванню. Рух втратив первинну вагомість, ставши атрибутом безцільного майже втраченого бажання безупинно блукати вздовж спіралі часу.

Оточуюче вищиреним цинізмом передавало відповідальність за згаяні миті наступним крокам до досконалості, накопичуючи зростаючий тягар інформації й втраченої праведності в закутках первинного ідеалізму. Кожен порух наближав дійсність до недосяжного критичного моменту самознищення в зневірі справжності заданого оптимізму.

У будь-якому разі реальність ніби досі існувала, що вже не вселяло надії в збайдужілий розум. Спотворена раціональність стала із захватом радіти кожній вправній дії, виконаній холоднокровною вдаваністю оточуючого практицизму. Очі спостерігали за схибленою дійсністю, забуваючи реагувати на провокативну ілюзію обстеження й узагальнення побаченого задля захисту та втілення власних відсутніх інтересів. Звуки радіоприладів і відголоски пустих розмов невпинно наповнювали ємність глузду чужою подієвістю, завдяки якій справжність існування здавалася неспростовною.

Можливість власного пересування й спричинення змін у невблаганному розвитку подій здавалася нічим іншим як реалізацією марнотратства спаплюжених намірів. Однак дійсність провокувала, нахабно придушувала прояви мого егоїзму, тим самим змушувала, керуючись скептичним прагненням співіснувати, припинити спростовувати свою присутність і почати діяти.

2.

Послідовність нещодавніх подій стала пошматованою на сегменти лінією просування моєї сутності, відновлення якої здавалося абсолютно безглуздою справою для пихатих самолюбів, які вважали б відвернуте від них будення гідним уваги. Поточне було так само безглуздим, як і минуле, однак його властивість здатності пасивного споглядання з елементом несподіванки змушувала ледачу увагу фіксувати деякі зміни з метою їх зіставлення й визначення міри випадковості, що залишився єдиним аспектом, здатним зацікавити.