Розділ 3. Непорозуміння

1.

У сірій темряві відсутнього неприємного червоного світла чулися кроки мого взуття, брудного після прогулянки вздовж стежки, що дивно сяяла фіолетовим. Тріщини на асфальтованій поверхні дороги зловісно насміхалися з мене, доводили, що я лише загублена істота в надрах непроглядного лісу. Хоча, навряд чи те скупчення вже не зеленої, як раніше здавалося, рослинності чимось відрізнялося від будь-якого іншого, відтак не було нічим особливим, а навпаки існувало лише як банальне деревонасадження недалеко від незнайомого міста.

Поспішати не було куди, час тягнувся приємними довгими пасмами кроків та подихів, що зливалися з безглуздими балачками радіоприладів та пустими розмовами без сенсу. У голові лунали пісні різними мовами, що дисонансом утворювали бридкий шум пережитків людства. Безсумнівно, серед них були й улюблені треки, які можна було б з легкістю вловити, аби урізноманітнити свою безглузду подорож, але необхідність у тому не здавалася чимось достатньо вагомим, адже гнітило вдосталь думок, що слід було розплутати або, невідворотно зіжмакавши, відсунути до купи нерозв’язаних питань. Навіть обирати один з тих варіантів здавалося невдалою ідеєю, адже то ще не був кінець, аби аналізувати мотлох наслідків. Мало статися ще щось, що б остаточно визначило варіанти мого подальшого існування, бо асоціація життя не могла реалізуватися з сіро-червоним зором, що не відрізняв кольори світлофора, тим і унеможливлював нормальне блукання міськими вулицями.

Дійсність залишилася тою самою, хоч і здавалася оманливо іншою. Усі ті зміни проявлялися не лише в однобарвності оточуючої пітьми, а й у глузливості тріщин на асфальті, що єдналися в образні символи, оповідаючи темряві таємниці надр всесвітнього устрою; у тому, як зливалися в градації обриси дерев, приховуючи свої фігури, та в незміряному кроками безмежжі, що насправді не розділялося вигаданими кордонами умовних та фізичних мізерних сутностей, чия вагомість вимірювалася егоїстичністю їх творців.

Подряпана після інциденту біля водойми ліва рука досі трохи кровоточила тою ж самою майже, як здавалося в непроглядній пітьмі, сірістю оточуючого, ненав’язливо нагадуючи своєю вологою про існування різних станів агрегатних речовин. Вона керувала рухом думок, орієнтувала їх на недавні події, що спричинили її пошкодження, та розум не дозволяв їм полонити свідомість, адже не все ще було вирішено та не все, що мало вагу того вечора, сталося. Насправді, ще нічого достоту не було визначено. Завчасним було б рішення почати пояснювати побачене й відчуте, адже недосконалі висновки могли б лише зашкодити тим змінам, що тоді вже відбулися, можливо, без права на повернення до попереднього стану, все те вже не мало своєї ваги, остаточно вийшло за рамки тодішних пріоритетів.

Дорога вела крізь непроглядний сірий простір вузькою смужкою з недосконалою поверхнею. Було відомо лише те, що вона прокладала свій шлях подалі від містка та нав’язливих спогадів про події на ньому, а насправді нічого окрім того й не було потрібно. Хотілося тільки позбутися настирливого усвідомлення неспроможності описати побачене й відчуте, відцуратися від думки про те, що невдовзі більшість уявлень мали розтанути від впливу ідеології нової кастової приналежності до істот, які не мають потреби дихати й кліпати та з якими вже, певно, були неспростовні зносини.

Моє пересування лісом навряд чи можна було назвати втечею чи пошуком. Воно більше скидалося на похідне блуканню, не сприймалося як щось цілеспрямоване чи надто обдумане, аби вносити сенс у години нудного отриманого безсмертя. Намагання все ж втекти чи сховатися здавалися безглуздими, зважаючи на що спроможним виявився чоловік у капелюсі. Подібне б стало лише веселою забавою для них або грою в піжмурки в непроглядно-сірих нетрях банального лісонасадження біля незнайомого міста.

Мети з ними гратися в мене не було, а відтак шукати сховок означало б лише, втративши глузд, плекати в собі ілюзії можливої втечі, але від кого? Напевно, що від себе, адже розум благав прощення і повернення попереднього сприйняття дійсності, сіре будення насправді не виглядало як чудотворне й істинне бачення оточуючого, він відмовлявся від остаточного освоєння інформації щодо здійснення затьмарення й приписував його хворій уяві, що впродовж років підживлювалася сукупностями сюжетів із малобюджетних кінострічок та рекламних роликів. Багаторічна боротьба розуму з уявою відтоді змінила свої позиції від витіснення всього незрозумілого розумом до його прохань повернути втрачений контроль, що тоді вже не належав ні одному з них. Неспроможність впоратися з тим, що стало відбуватися, змушувала їх заспокоїтися й сховатися в призабутих нетрях змістовних спогадів.

Намір пересуватися почав поступово зникати разом із бажанням зрозуміти сукупність поточних подій та їх сприйняття. Кроки зменшували свою частоту, набуваючи швидкості вечірньої прогулянки під згасаючим сонцем, чуття набували відтінку виплеканої ненавистю байдужості – все змушувало вирішити нарешті зупинитися й чекати. Зайвого часу, як і завжди, не було, однак та його особливість саме й була завжди спровокована необхідністю чекати… чекати, а тоді поспішати, не відаючи чому насиченість життя подіями прямолінійно залежить від усвідомлення відсутності зайвих хвилин, що безневинно щоразу витрачалися на вдоволення безпричинної цікавості чи неусвідомлених поривань діяти по-своєму. Час не повинен належати своєму мнимому власнику, але й не здається прихильником усіх водночас. То лише зайвий аргумент існування, що мучить своїх хитрих підданих невблаганним прагненням до порівнянь, котрі породжують під його контролем відносність уявлень про зміни й розвиток самогубної цивілізації.