Розділ 2. Історія капелюха

1.

Як і будь-які інші істоти, ті двоє не могли ставитися один до одного з абсолютною довірою. Кульмінація кожної суперечки сягала невиправданої жорстокості, а моменти нерозділеного суму приносили зле задоволення при тимчасовім вознесінні над ображеним. Єдиним, що ніколи не ставав об’єктом їх непорозумінь, був простір. Тоді він ще не обмежувався властивостями агрегатних станів речовин. Лише існував та пишнів різнорідними сполуками кольорів давно не існуючої веселки, що мерехтіли проявами відсутнього сяйва, відображаючись одна від одної.

Простір та час? Ні, лише простір. Час для них, на жаль, не був важливий, що й призвело до наступних помилок в устрої існування. Вони не зважали на нього як на якийсь нікому не потрібний аргумент функціонування їх дійсності, межі якої були тоді їм добре відомі. Час був для дурнів у просторі, де були лише вони, вважаючи себе примарними ідеалами власної реалії.

Дві живі сполуки розширювалися та звужувалися залежно від настрою, безкінечно падали вгору чи вниз, поглинали одна одну, але не зважали на протяжність тих дій. Вони повинні були контролювати оточуюче, та іноді, коли надто захоплювалися своїми пустими забавками, що переростали в сум чи суперечки, тимчасово свідомо забували про свій єдиний обов’язок, котрий був сенсом їх тодішнього існування, адже ніхто їх не контролював і не змушував сумлінно слідувати всім невизначеним правилам власної реалії. Безглуздо було б тоді коритися, маючи необмежену свободу.

Вони не потребували спілкування, адже предметів, котрі можна було б описати, не існувало, а дізнаватися, як почував себе інший, було значно простіше. Для того необхідно було лише оцінити колір зовнішньої оболонки та щільність тіла.

Усі непорозуміння були зазвичай короткочасними, та все ж загрожували оточуючому. Істоти нищили неіснуюче та уявляли руйнації відсутнього. Так розважалися, не усвідомлюючи, що кожного разу сила впливу їхньої уяви зростала. Лише кидали один в одного пустими брилами чітко окресленої структури та розміру. У зародках уяви шкодили собі, пускаючи тверді гострі залізні балки. Гралися з дійсністю як повноправні володарі простору, не цінуючи час. Ніколи не жаліли себе, бо не знали нічого, окрім різнокольорових відблисків, з яких і будували недійсні предмети самозахисту.

Вони любили лише давно не існуючу веселку. Вона була єдиною цінністю, що слід було ретельно перемішувати, аби жоден із безлічі відтінків випадково не зник. Та дія не була обов’язковою, та чомусь викликала в них неймовірний захват і змушувала чекати й спостерігати за дифузією кольорів із небулим сяйвом. Те, як відтінки плавно перетікали, тривало надто довго, заважало контролювати оточуюче, та ніколи не набридало їм, адже нічого зайвого не могло статися в дійсності, де наявні були лише вони, де все існувало заради веселки, в яку можна було пірнути та яку можна було ненадовго поглинути. Вона була тим, що найчастіше провокувало суперечки та сум. Вони хотіли бути, як вона, однобарвними та з усіх кольорів водночас, існуючи по спіралі знеціненого часу. Веселка заворожувала та лякала їх, змушувала коритися та доглядати простір навколо. Нічого більше їх не хвилювало, ніщо не змушувало леліяти дійсність. Вони хотіли лише бачити й відчувати веселку та всі її кольори.

Нічого не змінювалося, ніхто не з'являвся, ніщо не передвіщало небезпеки. Була тільки дійсність з окресленими межами та дві істоти, які її охороняли і раділи веселці. Нетривалі суперечки й плинний сум інколи збивали ту дійсність зі шляху бездієвого існування, що не передбачало нічого окрім руху кольорів та не оціненого істотами часу.

2.

Чергова суперечка щодо веселки, в якій кожен із них хотів отримати більше від неї, змусила знову уявно створювати знаряддя агресії та жбурляти ними один в одного. Частинки проходили крізь істот, летіли в простір та врізалися гострими кінцями у відому їм межу. Неіснуючі предмети з кожним наступним штучним творінням ставали все більш реальними, із кожним недбалим етапом суперечки впевненіше займали простір. Того разу непорозуміння мало найнеочікуваніші наслідки.

Вони не могли зупинитися. Життя вдвох набридло та перейшло ту межу, що обмежувала їх агресію. Єдина цінність того світу вже не могла належати обом одночасно, а тому мала нарешті перейти у власність когось одного назавжди, не даючи шансу іншому спостерігати за перетвореннями кольорів неіснуючого сяйва. Вони не зважали на можливі зміни, адже не усвідомлювали, якими саме вони могли бути та до чого мали б призвести. Дії розлючених істот були неопосередкованими виявами їх жаги до веселки, відображали їх справжні сутності. Непевне ставлення одне до одного переросло в щиру ненависть, а бажання довести свою вищість нарешті перевершило дурну втіху від співіснування.

Можливість краху усталеного ладу існування була очевидною впродовж усього часу панування істот, але чомусь реалізація того варіанту дуже налякала їх. Вони не хотіли й не вміли миритися, хоч і ворогувати також бажання не мали. Продовжувати своє буття так само, як і впродовж втраченого, ніким не визначеного відрізку часу, їм вже не подобалося. Потрібні були кардинальні зміни в устрої, що могли б розширити уявлення про розваги й сум, що допомогли б краще зрозуміти власну сутність у дійсності з усталеними межами.

Кульмінація суперечки настала непередбачено швидко. Істоти звузилися, аби мати якнайменшу щільність, що дозволяло краще сконцентрувати уяву й зародки мислення. У тому стані їх колір був більш схожим на колір улюбленої веселки, та все ж не міг конкурувати з її незамінною барвистістю. У просторі миттєво з'являлися й зникали ще не знані форми та контури майже присутніх матеріалів та утворених із них предметів.