Розділ 1. Затьмарення

1.

Вагон метро був майже порожній, що свідчило про передобідню пору на поверхні. Типова ситуація: декілька пенсіонерів, мати з дитиною й працівник охорони займали почесні місця серед середньостатистичних пасажирів. Все так, як і бувало щораз, коли виникало бажання проїхатися темними надрами міста, в якому пройшло все доти відоме життя. Чомусь звуки руху саме цього транспорту завжди вабили найсильніше, а штовханина під час зупинок допомагала зрозуміти егоїстичну людську сутність, яку не мало змоги змінити жодне релігійне чи якесь інше визначення ідеалів співіснування.

Поки мати відволіклася читанням рекламної листівки на віконному склі вагону, що чомусь цікавили тільки тих людей, які не знали, куди діти остогидлі тяжко зароблені гроші, дівчинка зробила те, що вже, певно, давно хотіла. Вона доторкнулася своїм вологим язиком до блискучої поверхні рожевого поручня. Але не встигла вона повністю усвідомити свій вчинком, як її зупинила грубим поглядом із докором уважна пенсіонерка зі стажем дурних повчань у громадському транспорті, яка їздила в ньому лише для того, аби мати змогу поспілкуватися з собі подібними й кволими про невпинне погіршення здоров'я та невідповідність ідеалів сучасників власним стереотипам.

Місце на поручні виблискувало свіжою вологою, хизуючись на фоні брудної підлоги, вікон і стін, обписаних банальними фразами та іменами вдавано креативних аматорів. Все можна було б помити, стерти остогидлі неоднорічні написи, проте саме вони завше визначали образ неможливості привласнення громадського транспорту, а відтак паскудство на стінах не повинне було піддаватися загрозливій педантичності прибиральників.

Чи звертав хтось увагу на те, що округлі малюнки на стовпчиках для опори людей у громадському транспорті солоні на смак? Відтоді дівчинка носила той спогад у своїй пам'яті все життя. Грубий погляд пенсіонерки спричинив незамінну ненависть до контролю за власними діями, а не передбачені цією випадковою спостерігачкою висновки над малообдуманими діями. Ще одне життя було зруйновано за кілька митей у тому вагоні для місцевих подорожніх під містом примар. Ще одна людина вирішила ніколи не поступатися місцем дорослим чи кволим і постійно доводити своє право обирати. Усе лише через один недбалий погляд, через впевненість у своїй правоті похилої жіночки. А ті поручні відтоді повідали ще одну історію усім проїжджим. Вони були бридкіші, ніж зелені гнилі мряки на поверхнях сухих водоймищ середнього розміру тієї ж недовершеної місцевості панування пріоритетів нештучного походження, адже кожен вигин їх зображення містив частку істоти, яка поставила відбиток скоєної помилки чи бажаної дії, тобто, всі рисочки, непомітні подряпинки чи вигини були наслідками незчисленних дій та дотиків. Вони не були спричинені випадково чи за звичкою, адже проїзд у громадському транспорті здійснювали лише за необхідності чи то в безвихідних ситуаціях.

Та все ж форми на піску зберігають ідеї краще, ніж ті поручні чи найвишуканіші полотна безсмертних галерей. Пісок вічний носій, а ті елементи конструкції вагона метро нікчемні й тимчасові, хоч і страшні, бо їх за призначенням використовували усі бажаючі, усіма випадковими чи запланованими виявами щоденної дійсності, що певним чином трапилися саме з тими поручнями рожевого кольору до післяобідньої пори того дня.

Треба було вставати, бо настирлива бабуся й на мене могла кинути погляд, а того мені не хотілося. Аж ніяк не хотілося. Тільки не в той день. Здавалося, усього вже було надміру вдосталь.

Проміжок між вагоном метро й платформою здався якимось таємничим. Навіть якщо почекати, поки метро поїде, і подивитися в ту саму область, де, звичайно, нічого надміру типового не повинно бути, він все одно затягуватиме погляд у свої глибокі нетрі щораз, коли доведеться через нього переступати одним прудким кроком. Загадковий світ під метро, що існує тільки під час зупинок на окремих станціях під вагонами певних маршрутів. Захотілося бути лише в ньому, періодично зникаючи, й дивитися зі щілини, хто яке взуття носить, жити у власній темряві й лякати звідти малих пасажирів.

Назустріч мені тягла всередину дві здоровенні сумки ще одна жіночка. Вона не зважала на те, що насправді її оточувало. Як і велика кількість інших пенсіонерів, вона бачила тільки те, що хотіла, дивлячись на механізми, знайомі їй ще з молодості. Вигляд метро значно змінився, та вона його сприймала таким, як і десятки років тому. Звільнивши свої кістляві пальці вчорашньої дійсності від буденного багажу, вона почала вести жваву розмову зі вже знайомою мені своїм низьким вчинком поважною пасажиркою. Здалося, вони б удвох могли натиснути на дівчинку значно сильніше, то ж їй щодо визначення часу свого вчинку якось навіть трохи пощастило. Погляди жіночок зустрілись, і, не бачачи оточуючої дійсності, вони обговорювали те, як сприймали тогодення своїм свідомо обмеженим світоглядом.

Аби усвідомлювати лише те, що подобається й чути те, що хотілося б, певно, необхідно було прожити довге малозмістовне життя, в якому доводилося б додумувати реальність так, аби вона здавалася цікавішою. А тоді, зійшовши з глузду, бачити навкруги тільки світло й тепло в душах усіх випадкових оточуючих, які лише не виявляють відверту зневагу чи агресію, бо не бажають витрачати на те час. Вранці радіти сонцю, а щоночі чекати на нього й думати, що чимось йому завдячуєш через те, що воно роздає акційні бонусні фотони, яких влітку завжди більше, й вважати причини того чітко зрозумілими. Пусте життя – однак наповнене вагомістю, досягти якої складно.

Метро поїхало далі, залишивши мене й забравши таємницю проміжку. Навколо мене – люди. У них завжди були якісь невирішені питання, що потребували якнайшвидшого розв’язання. Навіщо вони завжди кудись поспішали й займалися непотрібним клопотом? Навіщо, не усвідомлюючи власних дій, бігли туди, де начебто знаходили уявне вирішення всіх вигаданих негараздів?