ПРОЛОГ

Тиша – то не спокій. Крик – не прояв вражень. Сум – не докір щастя.

Погляди, жести, розмови розносилися змістовними нісенітницями над лавами зі збайдужілими намірами. Події спустошеними образами кружляли у свідомості та падали марними шматками минулого в область кольорових спогадів.

Все чогось варте: спогади безглузді, фото марнославні, мрії оманливі, марева безгранні.

Спільність мерехтить пігулками сорому. Між будівлями завжди морок, між словами – одні коми. І тільки комахи в змозі єднати світ.

На вістрі часу кожного чекає показова байдужість, мов замінник цукру, плекаючи монотонне зубожіння кільцевих нісенітниць. На просторах уособлення не оминути оманливості різноманіття. На коронованій нікчемності незносно популяризувати блюзнірство. Гра в зайві звуки не зводить із розуму: посмішки не зникнуть, слова не щезнуть у тиші, подихи не загубляться в повітрі.

Наслідки – лише шрами нікчемної протяжності. Надто слизько блукати односторонніми сходами, рахуючи періодичність спантеличених божевіль.

Важливо вміти боятися загубитися, аби десь між півкільцями дотику не закарбувалася повноцінна відстороненість, аби не довелося носити обідрані мрії в долонях, просячи чужинців їх потримати, і співати в морок про зовсім трохи мертві стіни спільного терпіння.

Деталі імпровізують сутності. Гайда на стелю! – там спокійніше.

Бридка дійсність темних чи теплих снів відлякує власного привида спокутих спогадів, заповнює його простір хибними порадами зайвих людей, змушує наповнювати ними торбу мотлоху й топити її в стрімких весняних потоках холодного втраченого смутку. І розсипаючись крізь проміжки часу вдається помічати, як доводиться пришвидшуватися, аби невдовзі впасти.