диво?

приїхавши додому, залишатись в цьому приміщенні вкрай не хотіла. я зателефонувала подрузі, бо досить давно не бачились. точно знала, що їй є багато чого розповісти, тому ймовірність її не зайнятості сьогодні відповідно дорівнювала одиниці. думаю, саме сьогодні ми були вкрай потрібні одна одній.

Вона – дівчина, що все життя провела недалеко від мого подвір’я, однак ми ніколи не знали одна одну. ми мали безліч спільних знайомих, горіли палким бажанням познайомитись, але обох зупиняв страх. я дуже вдячна їй, бо Вона проявила ініціативу зустрічі і дотепер є однією з найближчих для мене людей. попри юний вік, розуму в її голівці вкрай багато. це справді свідома і дуже тепла людина. думаю, це і є той скраб, з яким мені неабияк поталанило. бо знайти справжніх друзів – те, що можна не встигнути зробити за ціле життя. а ми знайшли одна одну минулого року, бо її вкрай зацікавив мій телеграм канал. він справді іде-альний у всьому. слугує ніби автобіографічним посіб-ником на всі випадки життя і для будь-яких ситуацій. хоч я й переконана, що єдиний вибір, який постає перед кожним із нас – любов або щось інше.

і той, хто обирає любов, завжди обирає правильно.

тож того вечора [7.07.21] ми зустрілися близько сьомої поблизу нашої улюбленої кав’ярні. хард. просто хард. місце, де нас завжди зустрічали з усмішкою від вуха до вуха і готували смачнюще лате, яке ідеально пасує до зимових морозів і по-літньому теплих вечорів. ми завжди засідали з дівчатами саме тут.

Вона була вкрай щаслива бачити мене. після життєвих гойдалок я й справді стала досить далека до всіх. мені просто не кортіло ділитись. чи то, може, я просто вва-жала, що любити мене – справа із нереальних? справді, не вірю в те, що хтось може мене берегти так само, як бережу я. хороше ставлення дійсно дуже чуже мені, я до нього геть не звикла. це і є одна із найглобальніших проблем сучасних людей – боятися один одного. ми справді дивимося у вічі суспільства з-під лоба, готую-чись до того, що нас хтось образить. цікаво, хто заклав думку про те, що хтось нас неодмінно підставить, в наші голови? напевно, якийсь йолоп. прикро, що це віру-вання живе в мені. воно провокує страх абсолютно до всіх, через це серце страждає від тахікардії. це страшно. страшно йти додому ввечері, тримаючи в руці палицю, щоб про всяк випадок мати можливість себе вберегти. наймоторошніше, що тільки можна зустріти, – люди. вони спроможні зруйнувати усе.

мені було так тепло чути її і ці романтичні історії, що увірвались зненацька в її життя. і нарешті я відчула полегшення, бо моя маленька квітка вже розцвіла, наповнилася новою енергією опісля колишніх невдач і почуттів. вони справді збивали її з шляху, бо Вона так хотіла наповнити їх чимось більшим, ніж просто «лю-блю». ці почуття надихнули її на картини, вони справді ідеальні в кожній деталі і доторках пензлем. але зали-шились таки не почутими. і геть її вбили.

Вона – дівчина, що воскресла із мертвих в душі. Вона – дівчина, що відродила того, хто згаснув, запаливши но-вий вогонь. їхня пара надзвичайно надихала мене, тому завжди з радістю слухала історії про їхнє щастя. про їх воскресіння. це дарувало мені неабияку віру в краще. тож, гуляючи на території місцевого стадіону, який в таку годину відблискував сонячним промінням і кутав в нього нас, мені прилетіла цікава пропозиція від цієї вкрай шаленої дівчини (завжди чомусь думала, що вона більш адекватна):

– слухай, подруго, тут тобою цікавився дехто. не питай: звідки я знаю, але чомусь хлопці вважають, що не дуже вони й варті прогулянки з такими, як ми, – з докором зауважила Вона. – тому, в мене є чудова ідея: нумо зв’я-жемось з ними і влаштуємо круту гулянку?

сказати, що я була здивована, коли дізналась, хто про нас має таке гарне враження, – означає не сказати нічого. моєму здивуванню просто не було меж. це буцімто море, що покинуло свої береги.

– гаразд, хай буде по-твоєму, – нарешті відповіла на цю дивну ідею я.

насправді Вона мала завжди купу дивакуватих пропози-цій про запас. наприклад, одного разу ми пішли зустрі-чати світанок на березі річки. того ж ранку нам довелося тікати від безхатька, ми ледь не розбили новісінький телефон і не повбивалися, коли перечіпалися через каміння. або, ми заряджали ліхтарик провідками, тому він згорів заживо на одній із ночівель. але найпотужніша історія – коли ми об другій годині ночі вирішили напи-сати пісню на згадку про наших перших «обранців». тої ж ночі ми знайшли компанію, яка малася б допомогти нам у реалізації цієї ідеї, і повністю підготували текст і варіанти музикального оформлення. це мав бути хіт, на жаль, ця ідея зрештою відпала від наших голів.

саме того дня ми познайомились з Ним. той, кого так цікавила моя персона. з першого погляду цей хлопчина видався мені максимально нудним, але не про нього зараз – про атмосферу цих людей в цілому.

на певний проміжок часу я повністю занурилась в ото-чення тих, хто вкрай сильно мене поважає. це змусило мене звільнитись від клятих думок про психіку і забу-ти про існування якихось проблем. вони зустріли нас бадьорою посмішкою, відразу підхопили цю хвилю вайбу і намагались її продовжити. з ними було просто. весело. легко.

– хееей, бро, привіт! – роздався голос когось із хлопців, коли до компанії долучився один учасник. це був той, кого я усім серцем ненавиділа через біль. біль, що відчу-ла Вона. через нього.

– привіт, хлопці. ой, вааау. ото в нас компанія сьогодні! – із захватом вигукнув він.

– до речі, круто виглядаєш, – намагалась бути привіт-ною Вона.

– єдине: треба було б випрасувати футболку, хлопче. тоді взагалі був би крутяк, – додала я, помітивши цю реально незначну дрібницю.

я бачила, що його схопила краплина сорому за його неу-важність, однак хтось мене все-таки завзято перебив: