втома

тонути.

досягати глибин безодні.

торкатися ступнями дна.

не знаю, яким чином моє серце досі не зупинилося. чому воно досі б’ється? невже воно вірить у щось? дур-нуватий орган, який впихнув в моє тіло Господь.

мені часто казали, що завжди варто слухати серце. осо-бливо, коли питання стосується твого майбутнього. буду відверта, у подібну правду ніколи не вірила, хоч слідувала їй, але вона підставляла мене щоразу, коли залишалась всього мить до погибелі.

я ніколи не вірила серцю. це єдина причина, чому я так багато думаю. знаю, подібна звичка з часом починає шкодити, однак контроль – єдине, що не дало мені досі зійти з колії розуму.

і всього одне питання, що мучило мене останні роки: де знайти таку кнопку в цьому складнющому механізмі, яка б змогла відімкнути усі почуття? вони топили мене своєю безоднею, заковували в кайдани. вони не давали мені дихати. і я почала задихатись.

билась. звільнялась.

а потім? впала в цю сучу клітку підсвідомості.

я – пташка. і я так хочу в свідомість. я так хочу додому.

знаю: життя кожного з нас випробовує на міцність го-стрим ножем. однак мені воно вже майже відрубало усі нервові кінцівки і крила. настав пік. той кривавий стоп, коли я усвідомила, що втратилась повністю і не знаю куди йди. не знаю, де мій дім. не знаю, хто чекає мене вдома.

це було двадцять дев’яте, вівторок. одне із тих двадцять дев’ятих, які ще раз підтвердили усю глибину моїх страждань. вони почалися ще роки два тому, коли я вперше закохалась в хлопця з танцювального ансамблю. поки я не відчула усю сутність його єства, я створюва-ла такий-собі ідеальний образ розбитого хлопчини, що слухає ssshhhiiittt і танцює, як тільки чує щось в стилі хіп-хоп. я хотіла бачити його легким, як лапатий сніг, що дива-кувато випадав в жовтні, а він був настільки важкий, як гігантський айсберг. я настільки закохалась в створений уявою образ, намагалась бути схожа на нього, щоб гар-но вписуватись в його «інтер’єр». хотіла бути поруч з ним привабливою й класною, дещо серйозною, я хотіла відчути цю надривну на-віженість, яка, як мені здавалося, наповнювала його артерії. я й сама закохалась в те, як люблю. люблю ша-лено й палко. безмежно обережно й легко. я настільки вразилась тим, як я... люблю?

ці почуття були на його шиї, як найдорожче намисто. але будем відверті, якщо одягаєш гігантський худак і брудні адідаси, то воно просто не до лиця.

так само і він виявився елементарно не вартий. і розкіш з грудей просто зірвав...зірвав дуже різко і агресивно, розбивши усі мої почуття на дрібненькі шматочки, а я, скривджена і геть немічна, збирала ці шматки і склеюва-ла, бо так хотіла їх зберегти.

я вірила, що ці почуття спроможні спровокувати мене на щось дійсно вагоме й серйозне. і тоді я почала писати. я описувала все, що оберталося навколо моєї свідомості і що так раптово впадало до ока. це, здавалось, дарувало мені енергію. і почуття почутості.

пам’ятаю минулий новий рік і те, як зустрічала його в обіймах з іграшковим ведмедиком і темрявою в моїй кімнаті. тіснота рідних стін ще давно почала бентежити мою свідомість. ніби й сидиш собі у величезному про-сторі тет-а-тет із своїми думками, а повітря так замало. здавалось, буцімто хтось безбарвний утворив саме тут субстанцію вуглекислого газу. або ж просто вирішив по-гратися із дівочим тільцем, запихнувши його у вакуум. кисень тут спозадавна зник.

усе стало настільки чужим і незатишним, навіть постіль вкрив повітряний іній. спати тут стало сиро й відчуже-но. лише улюблений светр, який дивним чином опи-нився в мої шафі (я досі й гадки не маю, чий він), грів серцевий м′яз.

сусідній кімнаті долинав веселий дитячий сміх, рва-лись пакунки з подарунками і смішно сьорбалось із ке-лихів ігристе. лунали фантастичні історії, що зібрались

скарбничці пам’яті за останні роки, і побажання, які було б вкрай влучно здійснити наступного року.

горіли бенгальські вогні і водились хороводи навколо ялинки.

без мене.

бо моє побажання полягало тільки в одному: поді-литись. поділитись тим, що так напекло за останній проміжок часу. поділитись тим, що будило мене посе-ред ночі і не давало дихати.

я намагалась.

просила.

але він лиш відмовив: «вибач, я тільки вийшов з де-пресії. потім, можливо, якось».

на щастя, а може, на жаль, його бідолашному тілу ніколи не зналась депресія. цим словом людство поча-ло описували просто дибільний настрій, який спаску-дила якась наволоч.

бо депресія – не про сумні фільми та серіали, він їх вмикав лише тому, бо не було причин, щоб плакати. депресія – коли боїшся книжки розгортати, бо не знаєш, що робити з власним болем, мовчу про почуття героїв, яких просто вигадав якийсь психопат-автор. депресія – не сумні розмови й плач комусь в плече, цей стан забирає усяке бажання ділитись.

скоріше, коли ти сидиш в кімнаті сам, один, в розумін-ні того, що не хочеш шкодити тим, хто поряд, тому просто йдеш.

це поняття було йому геть невідоме, тому він розкиду-вався ним «туди і сюди». а я зустрічала новий рік сама, дуже самотня. бо самотність – не коли порожньо зовні. самотність – це порожнеча всередині.

боялась поділитись з рідними тим, через що рвалась моя душа. не хотіла зіпсувати цю прекрасну новорічну ніч, яка дарувала надію серцям. бо надія батьків справ-ді стухла, після недавнього поховання важливої для сім’ї людини. це трапилось раптово, але змусило кож-ного з нас почати цінувати життя тут і зараз. бо ніколи не знаєш, коли близькі тобі люди підуть.

це був вечір, коли я вперше побачила знову посмішку на їхніх обличчях. можливо, вони вичавлювали її си-лою, можливо, справді відчули тепло. справді, не знаю. але своїм станом я вкрай боялась це все налякати. я так не хотіла, щоб ця посмішка кудись втікала. тому я просто зникла. зачинилась в кімнаті. не псувала свято.