Розділ 9.

9

Все це було як на автоматі. Як у роботів під керуванням. Вона потім згадувала цю ніч і не могла себе переконати, що все це було з нею і відбувалось насправді. Згадуючи цю ніч, вона згадувала тільки дикий, крижаний вітер зі сходу, який ледь не збив її з ніг, коли вони вийшли до контейнера, щоб викинути сміття. Той вітер, який забрав з Харкова тільки за перші два тижні навали пів мільйона мешканців. Це тільки у перші два тижні. Півмільйона спотворених доль.

До Дніпра вони доїхали майже без пригод. Проїхали з десяток блокпостів. Там заглядали у вікно, бачили Соню, яка спокійно спала на руках мами Віталіка, питали, чи не потрібно чогось, і пропускали далі. За п'ять годин, вони вже були в Дніпрі та зупинилися в готелі на березі. Місто жило мирним життям.

Вони чекали, що ця маячня зі сходу ось-ось закінчиться, думали, що росіяни виправлять свого старого лідера, якщо не просто зметуть його.

Однак війна розгоралася все сильніше, в Росії стояв шовіністичний вій. Там зовсім не очікували опору. І звичайно найголовніший командувач не врахував дику розкраданість своєї армії. Там, від керівника до рядового, були нормальні люди, які думали: «Ну хто нападе на ядерну державу» і крали все, що тільки можна вкрасти, і приписували все, що тільки можна приписувати, і продавали все, що хоч якось можна продати, і пропивали все, що можна пропити, і навіть те, що пропити не можна.

Кілька ракет прилетіли у Дніпро, ракети летіли та на захід України. І тоді, після того, як росіяни вгатили по Запорізькій АЕС, Віталій з батьком посадили Дарину, Соню і Віталіка, маму, Антоніну Миколаївну, в евакуаційний поїзд до Варшави. Квитки на нього, звичайно ж, дістала тітка Зіна. Ще раз. Тітка Зіна, сидячи в Москві, достала квитки на український евакуаційний поїзд Дніпро-Варшава. У Варшаві їх повинен був зустріти давній знайомий тітки Зіни, німець, який трохи розмовляє російською,  Олаф, і відвезти далі, до Німеччини. Здається, що у тітки Зіни знайомі були щільно розміщені по всій земній кулі.

Так відірвали, вірніше відрізали по живому, Дарину від Віталія. Вона нізащо нікуди б не поїхала, але всі троє вмовляли її, що Соню треба відвезти. І що сьогодні це головне. Та й ненадовго все це.

За добу вони були у Варшаві, там їх зустрів симпатичний високий, моложавий, але зовсім сивий Олаф. Сказав ламаною російською «Слава Україні», посадив у свій мікроавтобус і до вечора вони вже були в маленькому німецькому, схожому на іграшкове, містечку на заході Німеччини. Олаф поселив їх у своєму будинку, у квартирці з окремим входом, яку він приготував для дочки. Але та поїхала вчитися до Берліна, жила там з хлопцем і повертатися поки не збиралася. Олаф загадково посміхався, коли говорив про Зінаїду і казав, що колись вони були дуже товаришували. Він був у захваті, дізнавшись, що Дарина дипломований кулінар. Вони з дружиною жили на другому поверсі. На першому поверсі розташовувався його невеликий ресторанчик. Ти навчатимеш моїх працівниць робити вареники й борщ. І Дарина вперше за ці дні посміхнулася,

Посадивши їх у поїзд, Віталій попрощався з батьком і поїхав до Харкова. Батька одразу мобілізували в Дніпрі до СКБ, на розробку дронів. Все-таки він був доцентом кафедри літальних апаратів. Через 5 годин Віталій був у Харкові, у своїй квартирі. У них не було розбито жодного скла, хоча навколо вистачало руйнувань, ще через дві години він був у військкоматі, наступного ранку на полігоні, ще через два дні у складі тероборони приймав свій перший бій. Через тиждень був уже досвідченим бійцем, командиром групи, ще через два тижні орків, як їх тепер називали, вдалося викинути за межі Харкова і відкинути практично до кордону, ще через тиждень його відправили вчитися на управління безпілотними засобами на полігон у Західній Україні. Все-таки він мав вищу освіту і був на «ти» з комп’ютерами.

Далі буде.