Розділ 8.

8.

Що за дурня сниться мені? Віталій ніяк не хотів прокидатися. Не виходило. Що там гуркоче? Хто меблі тягає вночі? Нічого собі, аж будинок тремтить.

-Віталічек, прокинься, Віталічек!, це вже Даринка. Віталічек прокинься, здається почалося!

-Що? Він завжди важко прокидався. Вони підійшли до вікна. Там було пекло. З боку Росії стріляли з усього, з чого тільки могли стріляти. Небо було червоне від пожеж, які вже розросталися.

-Віталь, а якщо вони зараз по нас?- може світло вимкнути, запитала Дарина.

-Зробімо так: Ти зараз потихеньку одягаєш Соню і ми спускаємося на паркінг. А там вирішимо. Нам з нашої верхотури краще піти й швиденько.

Хвилин за 15 вони спускалися на паркінг. Перед тим як піти, Віталік вимкнув все, що можна було вимкнути. Вони вийшли... Ох, не думала вона, що це настільки надовго. Ліфт, на диво, працював. Мабуть, ще ніхто не здогадався його вимкнути.

Зайшли на паркінг, там був практично увесь будинок. Крім тих, хто залишився у своїх квартирах і знімали на телефони все, що відбувалося. Новини були невтішні. Купа бронетехніки рвалася в місто, оточувала Харків. Було зрозуміло, що ось-ось почнуться вуличні бої.

І Віталій прийняв рішення. Він зателефонував батькам.

-Ви спите?

-Як ти собі це уявляєш, запитав батько?

-Тату, нам треба вибиратися з міста і якнайшвидше.

-Я розумію.

-Як мама?

-Мама погано, але це вже не те питання.

-Скільки вам потрібно на збори?

-Два дні.

-Тату, ще раз, скільки вам потрібно на збори?

-Година-півтори, відповів батько.

- Що у тебе з бензином?

-Те, що в баку плюс дві каністри.

-Поїдьмо на моїй.

-Віталій, я пропоную їхати у Дніпро. Там тітка Люба. Я їй дзвонив. У них все тихо. Я її розбудив.

-Так, тату, за годину ми у вас. Збирайтеся.

Вони втрьох, Дарина нізащо не хотіла відпускати його одного, піднялися до себе, наповнили сумку-холодильник їжею, решту припасів склали в пакети для сміття, вимкнули холодильник, вимкнули все з мережі. Все це робили мовчки, кожен боявся проронити хоч слово. Дарина спохватилася і взяла ще одну сумку з речами. Потім подзвонила мама Віталіка, сказала, щоб вікна заклеїли скотчем і вони похапцем, як могли, хрест-навхрест клеїли скотч на скло, дивлячись, як палає на сході... Потім вони присіли перед дорогою. І в цей момент Дарина відчула той самий камінчик. Той, який оселився в її грудях і довго-довго не зникав. Та й зараз було не зрозуміло, чи зникне він коли-небудь. І ще. Вона вимкнула звук на телефоні та не відповідала на нескінченні дзвінки та повідомлення від тітки Зіни. Не могла вона їй зараз відповісти. Просто не могла, щоб не розплакатися. А плакати їй було ой як не можна!

Відповіси тітці Зіні попросив Віталій, сідаючи за кермо, і тоді вона написала: -«Тітко Зіно. Ми живі. Ми в дорозі. Ми їдемо в Дніпро».

І через три хвилини відповідь.

-Манюня! Я з вами, а не з ними! Знай, я з вами. Тримайте мене в курсі! Ми обов'язково щось придумаємо!

Потім, через місяць Дарина дізнається, який жахливий скандал був у неї з чоловіком. Як він кричав на неї дурним голосом, що вона сама сяде і його посадить. А вона йому у відповідь ну піди заложи мене. Сміливіше. Ти ж військовий, ти ж сміливий. Закінчилося серцевим нападом у нього, і вона відпоювала його валеріанкою. Він давно, дуже давно був членом партії Єдина Росія і був дуже не молодий...