Розділ 5

У Москві у тітки Зіни була невелика двокімнатна квартирка в доброму районі на відстані п`яти хвилин від метро, але для того, щоб поселити в ній Даринку на постійно, і мови бути не могло. Занадто тісно, навіть за московськими мірками, де часто сидять один в одного на голові. Тому за три тижні Даринка вже була студенткою навчального закладу з ефектною назвою «Коледж індустрії гостинності та менеджменту» і збиралася через рік отримати ще один диплом кухаря-кондитера. Як тітці Зіні вдалося знайти цей навчальний заклад і якими аргументами переконати взяти Даринку на навчання за два місяці до закінчення семестру? Відразу на другий курс. Напевно, на це питання і сама тітка Зіна зрозумілої відповіді дати б не змогла. Просто вона працювала в управлінні залізниці, а квитки на потяги потрібні були всім. Тому і Дарину туди оформили як «дитину шахтаря», які в той час мали купу пільг. Російський паспорт тітка Зіна оформила їй за тиждень. Загалом знову гуртожиток, знову головний предмет «гаряче приготування їжі». Ну і добре.

Вона не раділа тому, що творилося в її Донецьку, але раділа, що тітка Зіна вчасно забрала її звідти. Містом керували відверті злочинці. Воно було повне чеченців і бурятів з очима професійних вбивць, які з'явилися невідомо звідки. Дівчатам краще було не виходити на вулицю. У кожного в руках по автомату. Їй все це писали подруги, які залишилися в училищі. Писали й відразу стирали повідомлення. Боялися. За телефон теж можна було відхопити. Вони теж збиралися отримати дипломи та кудись поїхати. Життя в Донецьку стало нестерпним. Щоправда, викладачі казали, що ось станемо Росією і заживемо. Заживемо як Крим. Путін Крим забрав і нас забере. Мама писала, що у них в містечку все тихо і сподівалася, що вся ця дурість скоро закінчиться.

З тіткою Зіною вона тепер зустрічалася лише у вихідні, приїжджала до неї в центр, на Арбат, вони обідали в якійсь кафешці, потім тинялися по магазинах. Іноді приїжджала до них обідати. В один з таких вихідних вона познайомила її з Віталіком. Віталік намагався їздити до неї практично кожні вихідні, витрачаючи на дорогу ніч в кожен бік.

Тітка Зіна звісно ж знала про його існування, про те, що він майже щотижня приїжджає до Москви та наполягала на знайомстві.

- Ти як, Манюня, ще ні? запитувала тітка Зіна.

- Ще ні, відповідала Дарина, і вони обидві сміялися.

- Може тебе краще з кимось московським познайомити?

-Тітонько Зіночко, мені крім нього ніхто не потрібен.

-А хто його батьки, запитувала тітка Зіна?

-Тато викладає в Харківському авіаційному, а мама вчителька в школі.

- Ти мамі щось розповіла?

- Ще ні, з нею зв'язок дуже поганий.

- Ох діти-діти, хитала головою тітка Зіна. Загалом так, наступної суботи, коли він приїде, відразу до нас.

-Добре, тітонько Зіночко.

Вона мені як мама, сказала вона Віталіку, та він це і так давно знав з їхніх розмов. У цей час Віталік складав фактично останню сесію в університеті. П'ятий курс був практикою, потім ще одна практика, потім дипломування і вперед, у велике життя. Він уже пів року працював на фірмі, що розробляла програмне забезпечення для американців, і дуже непогано там заробляв.