Пролог до першої частини

Частина перша

Дарина

Пролог

Вони познайомилися навесні страшного двадцять другого року на дитячому майданчику в парку невеликого містечка на північному заході Німеччини. Їхні діти вирізнялися серед німецьких дітей, які влаштовували галасливі ігри, голосно кричали щось одне одному, сперечалися, відчували себе господарями. Німецькі діти… Скажімо так, діти, які розмовляють німецькою. З класичною німецькою зовнішністю з десятка їх було не більше трьох. А так, турчата, з мамами в хустках, троє темношкірих начебто з одним татом. І наші, українці, намагалися триматися осторонь, йшли на гірку тільки якщо на ній не було інших, лізли на павутину тільки якщо основна маса в цей час каталася на гойдалках і навпаки, йшли на гойдалки, якщо розгуляний натовп дружно ліз на павутину. До речі, Соня, дивно схожа на батька, швидше була схожа на класичну німецьку дівчинку, ніж інші. Минав їхній третій тиждень перебування в Німеччині.

У мами Соні, її звали Дариною, в грудях причаївся камінчик. Десь між сонячним сплетінням і горлом. Вперше вона відчула його, коли прокинулася від чогось дикого і незрозумілого, що відбувалося за вікном. Вона іноді його майже не помічала, а іноді він просто не давав їй дихати. Особливо якщо начитається в мережі про жорстокі бої і вмирала від страху за Віталія. Господи, спаси і збережи його, безперервно молилася вона. Молилася як вміла, може не за канонами, але точно щиро. Такі щирі молитви швидше дійдуть до Всевишнього, думала вона, і камінчик в її грудях повертався так, що майже не відчувався і їй вдавалось уснути.

До того страшного дня, 24 лютого 2022 року, вона вважала себе дуже щасливою людиною. Вона була молода, красива і одружена з дуже коханим чоловіком, який, вона знала це абсолютно точно, дуже кохав її. Вона була за ним саме як «за кам`яною стіною» і бачила своє призначення в тому, щоб кохати його, виховувати його дітей, зробити щасливим його так само, як він зробив щасливою її.

Їхні вікна на п'ятнадцятому поверсі харківської багатоповерхівки дивилися на схід. З них було добре видно, як на світанку сонце вивалювалося з-за горизонту та освітлювало навколишні села. Звідси, зверху, вони були як на долоні. Видимість була майже до Росії. Ну ні, звичайно, не до Росії, але якщо вдивитися, то видно залізницю, по якій вдень і вночі рухалися поїзди в бік Білгорода, на останню станцію України «Козача Лопань».

Дарина обожнювала свою квартиру, вилизувала її так, що все в неї виблискувало, замість жіночих дрібничок собі, вона більше любила купувати різні прикраси для квартири, гарне кухонне начиння. Ну і звичайно вбрання для доньки. Десь за годину до приходу Віталія з роботи, вони з Сонечкою починали наряджатися. Вона наряджала Соню і обов'язково, за допомогою незрозумілих хитрощів, їй вдавалося причепити їй бант на ріденькі волосики. Вони сідали на диван і слухали ліфт. Якщо сидіти тихо, дуже тихо, то можна почути, як ліфт під'їде і зупиниться на їхньому поверсі. Потім нібито кроки до їхніх дверей, потім ключ у замку, потім його голос «Хто вдома»? Вони сидять, затамувавши подих. Нікого немає, ніби розчаровано каже він і йде далі в кімнату. І тоді Соня не витримує, з диким криком «тато», кидається на нього, і він її підхоплює і кружляє і підкидає над головою. І летить на підлогу бант, а Соня заходиться щасливим сміхом. Потім він підходить до Дарини, яка встала йому назустріч, потім цілує її в маківку, потім вона піднімає голову, дивиться йому в очі своїми бронебійними, синіми-синіми, і вони цілуються. Серйозно і по-дорослому. Десь між їхніми ногами прилаштовується щаслива Соня. І вони йдуть на кухню, де Віталія чекає обід, приготований професійним, дипломованим кулінаром. І Даринка крутиться біля нього, то торкаючись плеча, то маківки, то проводить долонею по неслухняних кучерях.

Стоп! Захопившись спогадами, ми забули, про що говорили. Про той камінчик, що міцно оселився в Даринині грудях. Про ту дику лютневу ніч. Так не годиться! Починалося все все-таки не тоді. Давайте все-таки почнемо з самого початку. Причому задовго до тієї моторошної, вітряної ночі 23 лютого двадцять другого.

Далі через тиждень.