РОЗДІЛ 2

– Ну раз топитися все одно не будеш, то може мені допоможеш? – Запитала старенька, проігнорувавши моє запитання.

– Втопитися?! – вкотре витріщила очі я. – Самі на дно булькнути вирішили і мене потягти за собою?

– Ні, я ще поживу, – махнула рукою вона. – З іншим допоможи.

– З чим же? – Обережно уточнила я, не поспішаючи погоджуватися.

Бабці, вони різні бувають. Одна справа через дорогу перевести, шлях правильний вказати, сумку піднести або делікатно нагадати про старечий маразм, і зовсім інше виконувати якісь дикі прохання.

Недарма ця бабуся мені з першого погляду видалася дивною. Чуйка мене ще жодного разу не підводила. Не здивуюся, якщо у незнайомки кукуха давно поїхала, адже виглядала бабця сумішшю безхатька та Баби-яги з казки.

– Та місце в мене тут рибне неподалік, снасті зібрати допоможеш? А то старість, вона взагалі не солодка, підкралася непомітно. Он я тільки вчора дівчиськом бігала, а нині зовсім немічна стала.

Я зиркнула на неї з-під вій. Слабкістю від бабки не віяло, яка навіть баул на бруківку не поставила, так і тримала весь час на плечах.

Першою думкою було відмовити, але тут прокинулося сумління.

«Ех, Свєтка, – нудно завело воно, – зовсім ти сухар! Літній людині допомогти не хочеш. Хоч би пошану мала до її років. Мало того, що не турбуєшся, хто склянку води на смертному одрі подасть, то зустрінеться тобі колись така байдужа Свєтка, знатимеш».

І я здалася.

– Гаразд, – зітхнула. – Показуйте дорогу.

Квапитися мені все одно було нікуди. Момент повторної зустрічі з Козловим у квартирі я відтягувала, як могла. Може, сам включить клепку і збере свої дрібнички до мого повернення? І нехай ми разом знімали квартиру, я, взагалі-то, постраждала сторона, міг би і поступитися.

Бабця кивнула й жваво потрусила до спуску на берег. Та так припустила, що я ледве встигала за нею. І це, скажете, немічна старість?

Рибне місце виявилося під мостом, ближче до берега. Річка була повноводною, глибокою, і хоч серединка ніколи не замерзала, а по краях крига була досить міцна. Ось рибалки і прилаштовувалися. Я ж ніколи не розуміла такого дурного ризику і зараз би на лід не полізла, якби не було цієї бабусі.

Хрусь-скрип-хрясь – співала крига під ногами, а в мене все тіло тремтіло, і сміх істеричний розбирав. Від нервів.

Ось ніколи я на особливий альтруїзм не страждала, не варто було й починати. Бабці тріск не заважав, знай перла напролом до мети, ще й питаннями мене закидати примудрялася.

– Про кохання, значить, мрієш? – Допитувалася вона.

– Про яке кохання?

– Велике і світле, звичайно ж, – зі знанням справи покивала бабуся.

Хрусь-хрусь. І моє серце завмирало від кожного такого звуку.

Ех, колись моя доброта мене точно загубить! Краще б років через сімдесят п'ять, чверть від сотні я вже прожила.

– Ні. Досить з мене кохання, вже за одним погналася, тільки час даремно витратила, – скривилася я. – Ні великого та світлого, ні навіть маленького та брудного.

Бабуся щось прошамкала собі під ніс, я не розібрала, і подарувала мені кілька хвилин благословенної тиші. А коли ми разом почали тягнути сітку, то знову розпочала чіплятися.

– Усі дівчатка мріють про кохання. Чи не лукавиш ти, дитинко? – Саме таким тоном, я впевнена, Червона Шапочка вела допит вовка.

– Я про ресторан мрію, бабусю. Великий і світлий, – пробурчала я, дістаючи рибу. – А мужики – справа наживна. Все одно серед них немає тих, на кого можна було б покластися.

– Тобто хочеш відповідального?

– Ну, а хто такого не хоче? – хмикнула я. – Ось начебто жінки і заявлені слабкою статтю, а насправді постійно доводиться бути сильними.

– Ага-ага, – кивала старенька. – І обов'язково красень має бути, так?

– Та боже борони, – пирхнула я, гидливо витираючи долоні снігом. Тепер я не тільки замерзла, а й рибою смерділа. – Краще чудовисько. Істину, що чоловік поруч із жінкою повинен бути трохи красивішим за мавпу, ще ніхто не скасовував. Досить з мене красенів.

І знову Козлов згадався. Прямо всі зуби занили.

– Які в тебе цікаві смаки, дитино, – посміхнулася бабуся. – Не думала я, що з першого разу в яблучко поцілю.

– Щось я перестала вловлювати тему нашої розмови.

– Проведеш мене, говорю? Сама я рибу не дотягну. А все старість…

– Ну так, ну так, – скрипнула зубами я.

Схоже, ця стара була тією ще аферисткою! Чіплялась до когось порядного, майже янгола, і користувалася добротою як рабом на галерах.

Бабуся жила в якійсь халупі неподалік річки. Будиночок був не просто старим, древнім навіть, а, здавалося, міг будь-якої миті впасти від подиху вітру. Але ні, скрипів та тримався. Весь у господиню.