РОЗДІЛ 1

Я лише на хвилинку прикрила очі, клянусь! Водичка була така приємна, тіло розслабилося після важкого дня, повіки налилися свинцевою втомою… Та й від запаху аромасвічі тільки сильніше в сон хилило.

Ось і піддалася на свою голову. А як стрепенулась, все ж таки спати у ванні – справжня дурість, так все навколо дивним чином вже змінилося. Замість перлинної плитки, якою мені лише з місяць тому обклали ванну кімнату, довкола був темний камінь, гладенький. Він таємниче виблискував у світлі свічок.

Вода вирувала піною і пухирцями, немов у джакузі, а мої ноги торкалося щось тепле і волохате.

– Ой! – смикнулася я і на всі очі витріщилась на чудовисько!

Ну як чудовисько… Жахливо чудового голого красеня в моїй ванні. Чи не моїй?

– Мамо… – пискнула я і почала підгортати до себе піну. – О-о-о…

Вода довкола чоловіка стала зовсім прозорою, і… я забула про те, що взагалі збиралася робити.

«Таких достеменно нині не роблять, – впевнено резюмував внутрішній голосок. – Штучний товар».

І ось не було чим крити, нічим.

– Ох, – зовсім розгубилася я.

Чоловіче тіло наче виліпив умілий скульптор: потужні плечі, натренований торс і горезвісні кубики преса.

У мене прямо слинки потекли, доки незнайомець не розкрив рота.

– Відьма! – гаркнув він.

Краще б мовчав, а я продовжила би милуватися. Так ні, обов'язково треба було зіпсувати всю малину. Ну, що за мужики пішли? Одні проблеми від них. То коня самій доводиться зупиняти, то в хати, що горять, кидатися, то дах латати, коли їде.

– На себе подивися, – відстовбурчила нижню губу я.

Не те, щоб колись вважала себе небаченою красунею, але навіщо так грубо, а?

Чоловік смикнувся наче від удару, його очі засвітилися зеленим вогнем, від води почала вирувати пара.

– Це що за нова функція? – Нахмурилася я.

Від пильного погляду незнайомця мені робилося не по собі, а потім вода раптом стала холодною і вкрилася тонкою кіркою льоду.

 – А-а-а! – скрикнула я, вискакуючи геть.

– Куди?! – гарчав чоловік позаду мене.

А мене ноги самі понесли подалі від цього божевілля і ближче до омріяних дверей, за якими, я була впевнена, ховалася рятівна реальність. Але за нею опинилася лише спальня. Чужа, оформлена у вікторіанському стилі у темних тонах. Ще й під стелею дрейфували різноколірні вогники.

– Що за маячня? – Встала як вкопана я.

Чудовисько наздогнало мене з тилу. Ось добре так вписалося в бампер і повалило на підлогу. Потрібно віддати незнайомцю належне – він встиг згрупуватись у повітрі, перевернутись. Майже акробат! А що у ліжку вичворяє з такими здібностями, а?

Гхм. Відволіклась трохи.

Тож у результаті незнайомець не мене в корж роздавив, а сам упав. Я приземлилася прямо на його міцне тверде тіло.

– У-ух, – все повітря з легень, здавалося, вийшло просто в обличчя незнайомцю.

– Ти хто така і як опинилася в моїй купальні? – похмуро видав чоловік.

Тепер мені представилася можливість краще розглянути його обличчя. У ванній кімнаті темно для таких деталей було, зате тут…

Його волосся кольору воронова крила було відкинуто з чола, а довжиною ледь не досягало плечей. З кінчиків капала вода, утворюючи мокрі доріжки і начебто запрошуючи мене опустити погляд нижче.

Але я кремінь! Не піддалася. Хіба що трошки… Але ж це не рахується, правда?

Правильні риси обличчя, вольове важке підборіддя, легку неголеність – все це я помітила побіжно. Навіть шрами на лівій стороні тіла – обличчі, шиї та на руці – так не прикували моєї уваги, як погляд. Пронизливий, чіпкий, чарівний – він ніяк не відпускав.

Дивився чоловік з-під брів, важко, явно показуючи, що мені тут зовсім не раді. Хоча його тіло виявилося зовсім іншої думки.

– Ем-м… – смикнулася я.

«Ні, Світлано, про останнє краще взагалі не думати», – наказала собі я.

Незнайомець по-господарськи поклав свої лапищі мені на стегна, знерухомлюючи.

– Мені повторити питання, відьма? – Пробасив він. – Тебе підіслали демони?

– Бокальчик вина перед прийняттям ванни був явно зайвим, – пробурмотіла я. – Хімія, а не виноград.

– Хоч би сором прикрили, безсоромні! – почулося над нами.

Не варто було мені скидати голову на звук. Буквально за два кроки від нас стояв... скелет. У його порожніх очницях виблискували блакитні вогники.

– Гаразд, – труснув кістками монстр. – Продовжуйте, на чому зупинилися. Дядечко Орх сьогодні добрий. Давненько я не був свідком розпусти. Хоч струсну тим, що ще трясеться.

– А-а-а! – пролунав несамовитий крик.

Я навіть не відразу зрозуміла, що я і є його безпосереднє джерело. Не чекав такої підстави і чоловік, сіпнувся, долоні розтиснув. Рятівна свобода затремтіла переді мною як дороговказна зірка.