Глава 25.

Софія не відриває погляду від слова «відкрита».

— Закрий її.

«Не можу. Сесія не моя».

— Тоді відріжемо.

Вона підіймається з підлоги й гортає список сесій на планшеті. Дозиметр на рукаві показує 410. Вона його ігнорує.

— Супутниковий канал, — втомлено промовляє. — Той що, захищений. Сесія стартувала о 02:31, закінчилась о 02:44. Супутник проходить над нами раз на добу. Вікно відчинилося рівно на ці хвилини.

Прикидаю в голові. Збігається до хвилини.

«Ядро знає розклад».

Дивлюся на рядок про автентифікацію. Ключ адміністратора. Не відбиток і не сітківка, їх у мене більше немає. Ключ вводив лише раз, власними руками. Він ніде не записаний. Тільки в пам'яті.

Мовчу, все і так зрозуміло.

Софія йде до терміналу зв'язку. Відкручує панель, знаходить запобіжник живлення антени. Хапається за нього та одним махом вириває його.

— Тепер гарантовано, — промовляє слабким голосом, й кидає запобіжник об підлогу. Той розлітається на друзки. — Без програм і ключів.

Індикатор каналу на візорі гасне. Телеметрія зондів зникає разом із ним.

— Я лягаю в автодок. Двадцять хвилин на цій дозі вже давно минули.

«Я проведу».

— Не треба.

Вона йде сама. Я чую, як її кроки віддаляються коридором.

***

Медмодуль працює на мінімальному живленні. Світло тьмяне. Єдина капсула відновлення стоїть біля стіни. Прозора кришка, сіра підкладка, кабелі діагностики.

Софія лежить без свідомості.

Кришка ледь запотіла. На панелі її стан.

Пульс: 92. Тиск: 105 на 68. Доза: 410 мікрозивертів, протокол запущено. Лікування: 6 годин.

ЇЇ очі заплющені. Дихання рівне.

Сідаю на підлогу біля капсули. Спиною до стіни, обличчям до панелі. Композитна плита скрипить під вагою. 

Годинник на стіні показує 04:27.

Система рециркуляції працює на половину потужності. Повітря густе, з металевим присмаком та підвищеною вологістю. Реактор гуде рівніше, ніж годину тому, але я чую в цьому гулі напругу.

Спати не хочу. Не після того, що було вночі. Тринадцять хвилин, яких не пам'ятаю, досі сидять у голові, як заноза.

Дивлюся на цифри на панелі. Пульс. Тиск. Доза. Читаю їх знову й знову.

Корабель Творців відлунює десь далеко. Я вже навчився ігнорувати його.

Раптом звук змінюється.

Не гул. Тиск. Світ звужується до цятки. Холод у пальцях.

Це воно. Те саме. Намагаюся втриматись при свідомості

«Ні», — думаю в паніці.

Намагаюся підвестись. Руки лежать на колінах, як чужі. Хочу вдарити по капсулі, щоб Софія почула. Не можу.

Темрява накриває повністю.

Стою на краю прірви.

Під ногами сіре каміння. Над головою каламутне небо Русландії. Вітер б'є в обличчя.

Я знаю це місце. Гірський перевал. Тут я зірвався.

Поруч лежить моє людське тіло в скафандр. Перероблений мною, із подряпинами на шоломі. Намагаюсь доторкнутися. Мої пальці проходять крізь тіло.

Зі шланга сичить повітря.

На повітропроводі тріщина. Дрібна, чорна. З неї виривається пара. Бачу як моє тіло задихається. Сідаю на каміння й пробую хапатися за шланг.

Все марно.

Тріщину накриває сіра плівка. Вона розповзається від країв до центру, стягує розрив. Сичання стихає.

Потім Рій перетворюється у людську руку, дістає запасний балон з рюкзака і ставить замість пустого, на скафандрі.

Бачу як моє тіло робить глибокий вдих. 

[Руслане.]

Текст з'являється просто в полі зору. Без звуку. Рівні літери, квадратні дужки.

Я знаю цей формат.

«Рій?»

Я говорю. Голос людський, мій власний. Вперше за стільки днів.

[Підтверджую. Частково. Стан: 1% функцій.]

«Це сон?»

[Підсвідома взаємодія. Інший шлях до тебе недоступний.]

«Чому я маю тобі вірити?»

[Термін «друг». Ти дав визначення. Збережено в архіві.]

Я пам'ятаю ту розмову. Слово в слово. Горло стискає. Але Ядро мого зчитати це з моєї пам'яті.

[Дані. Точка 1: нанокластер у твоєму тілі. Функція: ініціація. Точка 2: заплатка на шлангу скафандра. Функція: початкова маса з пам'ятаю. Запусти процес відновлення.]

«Скафандр на кораблі Творців».

[Підтверджую. Контакт із заплаткою запускає відновлення.]

[Умова: ресурс. Метал. Значна маса.]

Голос тріскається. Літери розсипаються на цятки.

[Деталі пізніше. Зараз: потрібно відновитися. Запам'ятай.]

Земля хитається. Каміння тане. Небо стискається до білої цятки.

Я прокидаюся біля капсули.

Годинник показує 04:41. Чотирнадцять хвилин.

Софія спить за склом. Пульс в нормі. Тиск стабільний. Нічого не змінилося.

Підіймати праву руку до грудей. Під шкірою, там, десь в середині, є частка Роя. Він врятував мене, але не зник, а просто чекав, чекав моменту.

Тепер знаю.

Він живий.

Це не пастка Ядра. Ядро тисне. Воно вимикає. А тут я лишився при тямі, і бачив збоку той момент коли мій мозок був у відключці. Це міг занити лише Рій.

Але Софія може не повірити. Вчора вона побачила в журналі мій підпис. Якщо скажу, що чую мертвого друга, вона вирішить, що мною керують.

Треба дочекатися, поки вона одужає. І поговорити про це.

Дивлюся на цифри на панелі. Пульс. Тиск. Доза.

В голові повторюється єдине слово, яке він встиг сказати перед розривом:

[Метал.]

Йому потрібно багато металу щоб відновити масу. Але спершу потрібен план як забрати свій скафандр з корабля Творців і вийти звідти живим.

***

Софія прокидається о десятій за корабельним часом.

Чую це раніше, ніж бачу. Пульс на панелі підстрибує з 58 до 74. Кришка автодока підійматися з тихим шипінням. Вона сідає, торкається скроні й кілька секунд не рухається.

— Ти тут давно? — питає вона хрипко.

«Шість годин десять хвилин».