Частина 24.

Наступного ранку застав Софію в кают-компанії.

Софія сидить спиною до мене. Перед нею планшет, поруч горнятко з чаєм. Світло над столом жовте тьмяне.

Роблю крок. Композитна плита на підлозі скрипить під моєю вагою. Софія здригається, але не повертається.

— Не підходь так, — просить вона.

Зупиняюся. Підіймати руку до пристрою на грудях, але не натискаю. Чекаю.

— Я чую твої важкі кроки. — Голос рівний, надто рівний. — Ти ходиш по-іншому. Дихаєш по-іншому. Стоїш у дверях і закриваєш їх повністю. Я не бачу коридору.

Мовчу.

— Я пів дня переконувала себе, що це ти, той самий Руслан. Що твоє тіло змінився, як після травми. Навіть склала список, що в тобі лишилося. Жести рук, знизування плечей, манера мовчати перед відповіддю.

Вона повертається. Очі червоні, але вже сухі.

— А потім бачу перед собою іншну істоту.

Дивлюся на долоню. Пальці довші. Суглоби не там. Луската шкіра темна, з синім відтінком у слабкому світлі.

Мовчу.

— Я не можу, Руслане. — Вона зривається на шепіт. — Я стараюся і не можу. Ти поруч, а я чекаю, коли ти зробиш щось, чого не зрозумію. Ловлю себе на цьому щохвилини.

Натискаю кнопку.

«Я розумію».

Пристрій озвучує це рівно. Слова виходять мертвими.

Софія закриває обличчя руками.

— Ось це, — глухо каже вона. — Ось це теж. Ти говориш, а я не чую тебе.

Підіймаю руку. Хочу сказати щось інше, знайти слово, яке не звучатиме як вирок. Пристрій такого слова не має.

Вона встає й виходить повз мене, не торкаючись. Двері її каюти зачиняються. Замок клацає.

Я лишаюся сам.

Сідаю на підлогу в коридорі. Спиною до стіни, навпроти її дверей. Не знаю, чому. Просто не можу піти далі.

Корабель гуде тихо. Той, інший, далекий, відгукується в голові. Я вже навчився не слухати.

Так минув день за корабельним часом.

Годинник на стіні показує 01:50.

Заплющую очі. Лише на мить.

Коли відкриваю, годинник показує 02:44. У голові порожньо, наче хтось вирізав шматок часу. Я не пам'ятаю, чи спав. Відчуття таке, ніби спав і не спав одночасно. Пальці затерпли. Праву долоню лоскоче, як після довгого тиску.

Рухаюсь, розминаю руку.

О 03:12 вмикається сирена.

[Ковчег: зафіксовано зовнішній вплив. Метеоритний потік. Час до контакту: 90 секунд.]

Двері каюти Софії відчиняються миттєво. Вона виходить уже в комбінезоні, волосся розкуйовджене. Бачить мене й на секунду застигає.

«Укриття. Центральний відсік».

Вона мовчки біжить.

Ми зачиняємося у шлюзовому коридорі. Червоне аварійне світло, тісно, холодно. Я притискаю долоні до стіни й слухаю корпус.

Перший удар приходить глухо. Наче молотком по бочці. Потім другий. Третій, ближче. Метал співає на всю довжину судна.

Софія вчепилася в поручень. Дихає уривчасто.

Потім удар, від якого здригається підлога. Світло гасне.

Тиша. Десь за стіною тріщить метал. Тихо, як лід на річці.

Світло вмикається через хвилину. Тьмяне, резервне.

[Ковчег: пошкодження зовнішньої обшивки. Сектор К-4, відсік 17. Локальна розгерметизація, ізольована.]

[Ковчег: збій охолодження реактора. Контур “B” втрачає тиск.]

Я вже коло панелі. Руки не слухаються, і потрібні дві спроби, щоб потрапити пальцем в потрібне місце на екрані.

Дані такі. Метеорит пробив обшивку в секторі К-4. Отвір не більший за долоню. Але там проходить трубопровід контуру “B”. Тріщина, теплоносій іде в атмосферу русландії.

Контур “A” працює. Реактор мав би автоматично згаснути, але автоматика мовчить. Датчик тиску в контурі “B” показує норму. Він не зламаний. Він бреше.

Температура ядра росте. Один градус за дві секунди.

«Чотирнадцять хвилин до порогу. Потім контур “A” не витримає. Вибух».

Софія блідне.

— Що робити?

«Вручну перекрити “B”. Підняти тиск у “A” через резервну помпу. Це реакторний відсік».

— Ясно.

Дивлюся на карту влучань. Інстинктивно, зі звички інженера. Вісім ударів. Всі вісім у радіусі трьох метрів від відсіку з реактором.

Це неправильно. Метеоритний потік розсіюється. Він не стріляє в одну точку.

Відкладаю цю думку. Потім.

Іду до люка в реакторний коридор. Вузький, менше метра. Плечі торкаються стін. Спина чіпляється за обід. Протискаюсь боком. Не виходить.

Застрягаю. Метал стискає ребра.

— Руслане?

«Не пролізаю».

Софія мовчить секунду. Потім розчиняє шафу зі скафандрами.

— Тоді я. Ти мені поясниш.

Дивлюся, як вона вдягає шолом. Руки швидкі й точні. Страх нікуди не зник, але зараз вона тримає себе в руках.

Перевіряю герметичність ззовні. Мої пальці надто великі для кріплень, і вона сама поправляє застібку.

Люк зачиняється за нею.

Підключаюсь до мережі через внутрішній порт. Бачу все, що бачать датчики. Вона говорить голосом, я відповідаю текстом у візорі.

«Ліворуч пульт. Жовта рамка. Ручне керування».

— Бачу. Кришка.

«Відкривай. Три важелі».

— Три. Тут немає підписів. Вони стерті.

Я згадую схему, яку малював на тесті при вступі до колоніальної місії. Пам'ять двоїться. Праве й ліве міняються місцями, наче бачу їх у дзеркалі. Ця особливість бачити все збоку зараз лише заважає. 

Це щось нове. Раніше я міг розмежувати.

«Середній. Вниз».

Вона тягне. Важіль піддається важко.

«Нічого».

Температура 624 пункти.

Дивлюся в журнал. Команда пройшла, але відповів не той клапан.

«Стій. Я помилився».

— Що?

«Не чіпай».

Але вона вже доклала зусиль.

— АЛе я вже дотиснула.

[Ковчег: скинуто тиск у контурі A. Втрата теплоносія: 22%.]

Серце зупиняється.

«Поверни. Назад. Повліьно».

Вона штовхає важіль назад. Тиск перестає падати, але те, що вже вилилося, не повернеш.