Частина 23.

Минуло декілька днів від мого повернення. Перекладач наповнювався новими словами та словосполученнями, але для повноцінної розмови все одно приходилося друкувати на планшеті.

Зовнішнього впливу Ядра не відчував. Але було щось інше, щось схоже на свербіж під шкірою та в потилиці. Скидав це на залишки трансформації, але розумів підсвідомо що це не так. Поділився цим з Софією, припустили що корабель Творців підтримує зі мною зв'язок на якійсь невідомій хвилі, або намагається це зробити. Для перевірки вирішили розблокувати канал раяплана.

Той стояв там, де я залишив, біля шлюзу «Ковчега». Темно-синя обшивка вкрилася тонким шаром чорного пилу. Крила трохи обвисли, як у птаха, що довго не злітав.

Зупинився за кілька кроків.

Рука сама тягнулася до нього, але тіло пам'ятало інше. Потилицю пронизало фантомним болем, наче цвях, який колись вбили туди без попередження. Згадав фрактали, нудоту і гарячу кров у скронях. Згадав, як Рій радив знизити опір.

— Якщо хочеш, я піду з тобою, — сказала Софія.

Вона стояла позаду. Тримала планшет, сканер з датчиками, поруч на підлозі горня з кавою. Обличчя спокійне, але в очах читалося напруження.

Натиснув кнопку на перекладачі.

— Не треба. Просто. Спостерігай.

Пристрій видав це рівним голосом, без жодної інтонації. Навіть паузу між словами не передав.

Софія кивнула.

Підійшов упритул і поклав обидві долоні на верхню площину раяплана.

Поверхня була прохолодною.

Зачекав.

Пройшла секунда. Дві. Свербіж в потилиці зник.

Натомість з'явилося відчуття, для якого в мене не було слів. Не звук, не образ. Радше легкий тиск, схожий на дотик теплої руки до спини. Апарат ніби вдихнув, дізнавшись мене. У свідомості виникло положення його крил, кут нахилу, тиск на поверхні. Усе це тихо вкладалося в уявлення про те, де він розташований відносно землі, як звичне розуміння, де в тебе ліва рука.

— Руслане?

Голос Софії повернув мене.

— Ти мовчиш уже хвилину.

Повернув голову. Планшет у Софії світився, на екрані миготіли показники.

— Пульс сто сімдесят вісім. Тиск більше у двічі за людський. Як ти почуваєшся? Щось болить?

Знову натиснув кнопку.

— Не болить.

Вона дивилась на мене.

— Зовсім?

— Зовсім.

Софія повільно опустила планшет.

— Щось змінилося?

Я кивнув. Потім дістав власний планшет, бо пояснення не вміщалися в окремі слова.

Писав довго. Софія чекала, не підганяючи.

«При першому контакті раяплан передавав мені сигнали через інтерфейс, розрахований на нервову систему Творця. У людини немає механізмів, які це обробляють. Те, що мало бути фоном, потрапляло у свідомість суцільним потоком. Дані, образи, стан апарата. Усе одразу».

Вона прочитала.

— Тому Рій спрощував передачу?

«Так. Виводив частину показників на комутатор. Я бачив висоту на дисплеї. Швидкість теж».

— А тепер?

Знизав плечима, потім зрозумів, що Софія могла цього не побачити, і дописав.

«Тепер потрібні механізми є. Я не розбираю кожен сигнал. Просто відчуваю результат. Розумію положення апарата так само, як розумію, де в мене рука».

Софія довго мовчала.

— Це якийсь нейробіологічний зв'язок, — сказала вона нарешті.

Кивнув.

— Ядро перебудувало тобі не тільки тіло. Нервову систему теж. І мозок.

«Не весь мозок. Навколо мого, виросли додаткові структури».

Натиснув кнопку на перекладачі, і почав пояснювати. Він видав короткий сигнал відсутності слів. Тому далі писав, а Софія читала вголос, переводячи мої нерівні абзаци у зв'язну мову.

«Вони виконують три функції. Перетворюють сигнали корабля на відчуття, які я можу сприймати. Відсіюють другорядну інформацію, щоб вона не заливала свідомість. І узгоджують мій організм із кораблем: обмін енергією, регенерацію, керування».

— Тобто у тебе вже не людський мозок, який намагається працювати з чужою технологією?

«Мозок той самий. Пам'ять, характер, спосіб мислення мої. Змінилося інше: скільки процесів я можу підтримувати без свідомого зусилля».

Вона насупила брови.

— Друга свідомість там не сидить?

«Ні. Це продовження моєї нервової системи. Не окрема особа».

Софія тихо видихнула. Я розумів, чому вона запитала. Цього боялися обоє.

Ми повернулися до кают-компанії «Ковчега». Софія поставила горнятко з холодною кавою на стіл, й розгорнула проєкційний екран.

— Покажи, як працює інтеграція пілота з кораблем, — сказала вона. — Щоб я розуміла.

Взяв світловий маркер. Пальці досі працювали незграбно, з дрібними предметами, тож намалював лише три прямокутники.

«Рівні. Перший: локальні системи корабля. Циркуляція, атмосфера, відновлення тканин, стабілізація. Підтримують поточні процеси».

Підписав його. Софія читала і доповнювала нотатками з боків.

«Другий: Ядро. Зберігає знання, аналізує стан корабля, планує складні операції, навігація».

Підписав.

«Третій: я. Біологічне узгодження, прискорення регенерації, наміри й пріоритети керування».

Софія подивилася на схему.

— Тобто ти не обчислюєш роботу кожної системи?

«Ні.»

— Ти хочеш підняти корабель, а локальні системи це виконують?

«Так. Я не думаю: збільшити подачу в третьому контурі на стільки-то. Просто хочу, щоб він піднявся».

— А якщо щось ламається?

«Тоді зосереджуюсь на потрібній ділянці. Відчуваю, що не так, але не знаю причини. Мушу дивитися діагностику».

Вона задумалася на хвилину.

— Тобто твої інженерні знання нікуди не поділися.

«Так. Інакше я був би просто датчиком».

Софія вперше за ранок усміхнулась. Короткою, втомленою усмішкою.

— Наведи приклад.

Цього разу я задумався. Потім заплющив очі й прислухався.

Корабель далеко. Кілька кілометрів, може, більше. Але зв'язок, який  зазвичай намагався ігнорувати, сам вигулькнув у свідомості. Тихе гудіння, ритм, схожий на дихання.