Частина 22.

Софія заснула далеко за північ. Перед тим довго сиділа навпроти, дивлячись то на мене, то на планшет. Ми перевірили зовнішні з’єднання «Ковчега», вимкнули автоматичний обмін даними й залишили лише приймання сигналів від орбітальних зондів. Раяплан стояв зовні. Його канал у корабельній мережі я теж заблокував. Мінімізував як міг можливий вплив Ядра.

Це нічого не гарантувало. Але інших заходів поки не придумав.

Коли Софія пішла до каюти,  залишився за комп’ютером.

Спати не хотілося. Чи просто ще не розумів, як нове тіло повідомляє про втому. У грудях лишалося слабке напруження, але руки вже слухалися краще. Принаймні планшет більше не намагався вислизнути з пальців.

Відкрив чистий документ і написав угорі: «Голосовий інтерфейс».

Подивився на назву.

Занадто серйозно для того, що збирався робити.

Завдання було просте. Я знаю, що хочу сказати. Знаю людські слова. Але замість звичних звуків видаю щось, до чого мій слух ще не пристосувався. Якщо ці звуки повторюються однаково, їх можна записати, зіставити зі словами й доручити комп’ютеру вимовляти замість мене.

Звичайний дешифратор. Просто впізнати умовний звуковий сигнал.

Для початку вистачить.

Підсунув клавіатуру ближче. Два пальці поклав на стіл, одним спробував набирати.

Промахнувся вже в першому рядку.

Видалив зайві символи. Знову натиснув не ту клавішу.

Лайно.

Клавіатура була розрахована на людину. Ще вчора це не здавалося недоліком.

Довелося ввімкнути екранну й розтягнути її на половину дисплея. Решту залишив під редактор. Текст став дрібним, але бачив я його напрочуд добре.

У службовому сховищі знайшов бібліотеку обробки звуку й стандартний модуль синтезу мовлення. Нічого нового вигадувати не потрібно. З’єднати готові частини. Написати запис, збереження зразків, пошук відповідності й виведення слова через динамік.

Елементарна програма.

На перші кілька команд пішло хвилин двадцять.

Знав, як має працювати функція, але поки набирав її назву, встигав двічі помилитися. Пропущена дужка. Зайва літера. Неправильний знак.

Комп’ютер слухняно повідомляв про кожну помилку.

Мені теж хотілося дещо йому повідомити.

Під'єднав настільний мікрофон. Перевірив рівень сигналу, вимкнув автоматичне придушення шуму. Воно зрізало частину низьких звуків, які тепер видавав мій голос.

На екрані відкрилися три поля. Слово. Записи. Ступінь схожості.

Набрав «так».

Натиснув кнопку запису й спробував вимовити.

З грудей вирвався короткий глухий звук. До нього додалося вологе клацання десь у горлі.

Я завмер.

Прослухав.

Неприємно було чути це збоку. Поки звук ішов із мене, ще міг переконувати себе, що він не настільки чужий.

З мікрофона на мене озвалося щось зовсім інше.

Записав удруге. Втретє.

Два зразки вийшли схожими. Третій був довший і закінчувався низькою вібрацією.

Переробив.

Потім записав «ні».

Програма впевнено визначила його як «так».

Чудовий початок.

Я потер долонею обличчя й відразу прибрав руку. Дотик до незвичних щілин замість носа досі збивав із думки.

Потрібно було порівнювати не гучність і загальну тривалість. Додав розбиття запису на короткі ділянки, витягнув частотні ознаки. Дав програмі змогу трохи розтягувати й стискати зразки під час зіставлення. Я ж не зможу щоразу говорити з однаковою швидкістю. 

Окремо встановив поріг чутливості мікрофона на максимум. Схоже я вимовляю звуки в дещо іншому діапазоні, які не чує людське вухо.

До ранку комп’ютер навчився розрізняти шість слів.

Я — натискати потрібні кнопки майже без помилок.

Зберіг програму.

Потім відкрив схему майбутнього пристрою. Обчислювальний модуль, мікрофон, динамік, акумулятор, кнопка ввімкнення запису. Невеликий екран, щоб бачити розпізнаний текст до озвучення. Модуль заряджання й для завантаження словника.

Поруч написав пояснення до кожного з’єднання. Позначив напругу живлення, контакти й можливі заміни деталей.

Якщо з моїми пальцями не вийде зібрати самому, Софія принаймні не муситиме вгадувати, що мав на увазі.

За спиною почулися кроки.

— Ти взагалі спав?

Обернувся.

Софія стояла біля входу з горнятком кави. Волосся зібрала недбало, кілька пасом вибилися біля щоки. На обличчі ще лишалися сліди вчорашньої ночі.

Похитав головою.

Вона підійшла, але зупинилася не поруч, а за краєм столу. Поставила горнятко й нахилилась до екрана.

— Це перекладач?

Набрав у текстовому полі:

«Поки словник звуків. І синтезатор мовлення».

Вимовив перше слово. 

— Та-а-а-к

Софія здригнулась. Голос був жіночий але розтягнутий. Наче загальмований.

Я теж.

Перемкнув налаштування. Вибрав чоловічий голос. Додав прискорення

— Краще, — сказала вона тихо.

Не знав, чи краще. Просто інакше.

Софія переглянула записи, відкрила схему. Кілька хвилин мовчки читала пояснення.

— Ти сам набирав усе це?

Підняв руку й поворушив пальцями.

Вона глянула на величезну екранну клавіатуру.

— Зрозуміло.

Відсунула сусідній стілець і сіла. Не впритул. Між нами залишилося місце, куди легко помістилася б ще одна людина.

— Показуй, що робити.

Я відкрив таблицю й написав коротку інструкцію.

Софія прочитала.

— Я вводжу слово. Ти пробуєш його вимовити. Записуємо кілька разів?

Кивнув.

Вона поставила курсор у порожньому рядку.

— Добре. «Вода».

Я видав низький подвійний звук.

Софія натиснула збереження.

— Ще раз.

Повторив.

— І ще.

На третьому зразку програма показала погану схожість.

Софія видалила його.

— Не поспішаймо.

Подивився на неї.

Вона на мить зустріла мій погляд, потім знову повернулась до екрана.