Частина 21.

Пройшов крізь зовнішній шлюз, дочекався вирівнювання тиску — секунди, що тяглися нестерпно довго, — і щойно внутрішні двері розійшлись, одразу згорнув шолом, жадібно хапаючи чисте, придатне для дихання повітря "Ковчега". В голові задзвеніло, концентрація кисню була зависока для цього тіла.

— Софіє! — спробував гукнути.

Звук, що вирвався з грудей, не був моїм голосом.

Не слово — низький, булькотливий тон, що пройшов крізь щось кругле, м'яке, зовсім не схоже на рот, яким розмовляв усе життя. Зупинився, приголомшений власним звуком більше, ніж будь-чим, що сталось у залі Ядра.

— Руслане? — Її голос пролунав із кают-компанії, спершу радісний, полегшений.

Кроки наблизились швидко, і за секунду вона сама з'явилась у коридорі.

Побачив, як полегшення на її обличчі застигло, а потім розкололось навпіл.

Стояв перед нею — два з половиною метри зросту, непропорційно довгі руки й ноги, вкриті шкірою кольору старого бурштину, з ледь помітним лускатим відливом, як у рептилії під холодним світлом. Очі, які востаннє вона бачила карими, людськими, тепер розрослись у два мигдалеподібні озера, що займали третину того, що колись було обличчям. Там, де мали бути вуха, — нічого, лише два маленькі, рухливі вирости на маківці, що здригнулись мимоволі, вловлюючи звук її кроків. Замість носа — три пари вузьких, ритмічно розкритих щілин по боках, схожих на зяброві прорізи. А там, де завжди був рот, — кругла, темна западина, що зараз безгучно ворушилась, намагаючись сформувати звук, якого більше не могла видати.

Софія не закричала. Не сказала нічого.

Просто позадкувала на крок, притиснувшись спиною до стіни коридору, і в її очах промайнув тваринний, непідконтрольний жах. Вони хаотично бігали по моїй постаті, шукаючи бодай тінь людини, яку вона кохала.

Спробував підняти руки — жест, яким завжди намагався показати їй, що це безпечно, — та довгі, чужі кінцівки зробили цей рух незграбним, різким, і вона здригнулась іще сильніше.

— Не… — почала вона, голос тремтів так, що слово розпалось на частини. — Не під…ходь.

Стояв, не рухаючись. Спробував заговорити знову, і знову з западини, що замінила рот, вирвався лише той самий низький, булькотливий звук без жодного натяку на слово. Усвідомлення вдарило запізно й остаточно: мова, якою міг говорити з нею, зникла разом з обличчям.

Повільно опустився на коліна — єдиний жест, який ще міг зробити тілом, не лякаючи її ще сильніше наближенням, — і лишився так, нерухомо, дивлячись на неї знизу вгору тими самими мигдалеподібними очима, сподіваючись, що вони все ще зберігають бодай щось людське у виразі.

Погляд упав на її шию, туди, де поверх термобілизни лежав тонкий ланцюжок. На ньому — кулон. Той самий, що подарував їй.

Повільно, обережно підняв руку — не до неї, до власних грудей, туди, де колись, ще людиною, притискав долоню, пригадуючи той вечір. Потім так само повільно вказав на неї. На те місце, де лежав кулон, якого сам торкнутись уже не міг.

Софія завмерла.

— Кулон, — прошепотіла вона, і рука мимоволі потяглася до грудей, намацуючи його. — Ти даєш мені знак про координати?

Похитав головою — обережно, щоб рух на непропорційно довгій шиї не виглядав іще загрозливішим, — і вказав знову, цього разу повільніше: спершу на неї, потім на кулон під її пальцями, потім приклав долоню до власних грудей і затримав її там.

Не координати. Те, що вони означали.

Софія стояла нерухомо довгу хвилину, дивлячись то на мене, то на власну руку, яка тепер стискала кулон так, ніби від цього залежало, чи втримається вона на ногах.

— Ти пам'ятаєш, — сказала нарешті, і голос, хоч і тремтів, уже не був лише переляканим. — Ти пам'ятаєш, що подарував мені це?

Кивнув. Повільно. Виразно. Єдиним рухом, який це тіло дозволяло зробити з усією певністю, яку відчував.

Вона не підійшла. Страх усе ще тримав її притиснутою до стіни, і я розумів це, не ображався на неї — тіло, яке стояло перед коханою людиною навколішки, справді було чужим, лячним, нічим не схожим на те, яке пам'ятала. Але тепер, уперше відтоді, як увійшов у "Ковчег", її погляд більше не шукав шляху для втечі.

Софія дивилась на мене. Довго. Мовчки. В її очах стояли сльози. Потім вона в безнадії сповзла по стіні на підлогу, закрила очі руками й заплакала, ридаючи. 

Я залишився навколішки. Не знав, що робити з руками. Хотів обійняти її, але після того, як вона відсахнулася, навіть думати про це було боляче. Поклав долоні на стегна й чекав.

Софія плакала, затиснувши рот рукою. Намагалася стримати звук, та від цього плечі здригалися ще сильніше.

Планшет лежав на краю столу в кают-компанії. Я бачив його крізь відчинені двері.

Повільно підвівся. Софія відразу підняла голову.

Зупинився. Показав на стіл, потім на планшет. Вона провела поглядом за моєю рукою й ледь помітно кивнула.

Пройшов до кают-компанії, пригнувшись у дверному отворі. Раніше навіть не звертав уваги на його висоту. Тепер довелося стежити ще й за плечима.

Планшет здавався маленьким. Взяв його двома руками, щоб не впустити, торкнувся екрана. Замість однієї піктограми натиснув одразу дві. Відкрилось меню налаштувань.

Лайно.

Закрив. Знайшов нотатки. Викликав клавіатуру.

Першу літеру стер тричі. Подушечка пальця перекривала сусідні клавіші, а сам палець згинався трохи не так, як очікував. Збільшив масштаб. Перевернув планшет горизонтально. Стало легше.

Коли повернувся до коридору, Софія вже опустила руки. Очі почервоніли. Вона стежила за кожним моїм рухом.

Я сів на підлогу біля протилежної стіни й повернув до неї екран.

«Це я. Я розумію тебе. Просто не можу говорити».

Вона прочитала. Провела долонею по мокрій щоці.

— Ти можеш писати…

Кивнув.

— Чому ж ти одразу…

Вона не договорила. Я подивився на планшет.

Сам не знав. У голові було лише її ім’я й бажання переконатися, що вона жива.