Частина 20.

Голос Ядра змінив інтонацію.

[Руслан. Подумай, що втрачаєш, йдучи зараз.]

Зупинився біля самого шлюзу, де пелюстки вже почали розходитись, впізнаючи мене. На підлозі помітив залишки свого скафандра. Шолом був розрізаний навпіл. Композитна тканина, розірвана в декількох місцях.

— Я вже все втратив, Ядро, — сказав, не озираючись. — Тіло. Друга, який щойно розчинився, щоб повернути мені те, що лишилось від мене самого. Можливість бути поруч із Софією так, як чоловік буває з жінкою. Шанс колись побачити Землю знову. Усе це вже позаду, і ти знаєш це так само добре, як я. Єдине, що лишається питанням, — чи матиму бодай те, що встиг урятувати, для себе. Свою волю. Свій розум. Решту часу, байдуже скільки його лишилось, із людиною, заради якої взагалі варто продовжувати цю боротьбу.

[Боротьба не закінчиться виходом із цієї зали.]

— Знаю, — відповів. — Відчуваю це вже зараз, у кожному кроці, який мені коштує більше зусиль, ніж мав би коштувати. Підозрюю, відчуватиму це щодня, поки ти не відпустиш або поки я сам не здамся. Але сьогодні — йду. А завтра боротимусь знову, якщо доведеться.

Переступив поріг шлюзу. І відразу почув полегшення. Коридор за ним був темний, знайомий, той самий, яким проходив ще в перший день, із ліхтарем на шоломі, не підозрюючи, у що це все перетвориться.

[Руслан. Зупинися.]

Не зупинився. Та за кілька кроків голос наздогнав мене знову — тихіший, ніж раніше, дуже спокійний, і саме цей спокій, а не гучність, змусив мене на мить завмерти.

[Ти не єдина можлива точка інтеграції на цій планеті. Скоро повернешся, але ціна буде вища.]

Обернувся так різко, що на мить втратив рівновагу — тіло, яке щойно навчився утримувати під власною волею, хитнулось, і довелось спертись долонею на стіну коридору.

— Що ти щойно сказав?

Відповіді не було. Пелюстки шлюзу позаду вже зімкнулись, відсікаючи залу, відсікаючи Ядро, відсікаючи будь-яку можливість перепитати, уточнити, почути більше. Залишилась лише та єдина фраза, що зависла в голові важче за будь-яку погрозу, яку міг би вимовити вголос ворог із плоті й крові.

Хутко розвернувся до виходу.

Побіг коридором — чи те, що було бігом для нового тіла, яке робило велетенські кроки-стрибки, — не озираючись, не дозволяючи собі зупинитись і обдумати почуте.

Подумки промовляв лише одне ім'я — Софія.

Коридор пролітав повз розмитими плямами бурштинового світла. Нові, чужі ноги несли тіло швидше, ніж будь-коли раніше, роблячи кроки, що більше нагадували стрибки. Попереду побачив вихід — той шлюз, крізь який вперше увійшов на цей корабель. Той шлюз, з якого почався мій шлях до трансформації.

Підбіг упритул. Пелюстки не розійшлись.

Шлюз стояв монолітним, темним, без жодного натяку на той фосфоресцентний рух, яким завжди зустрічав мене чи проводжав звідси.

— Відкрийся, — сказав, підходячи ближче, притискаючи долоню до холодної, напівпрозорої поверхні.

Нічого.

— Лайно! Ядро, відкрий шлюз! — крикнув, б'ючи кулаком по пелюстці. Удар відгукнувся глухим, м'ясистим звуком, наче бив по товстій, живій плоті, а не по металу. — Відкрий шлюз!

Тиша.

Розвернувся й побіг до ангара, тим бічним проходом, яким колись ішов до медичного відсіку, де прокидався вперше після першого протезування. Якщо головний шлюз заблоковано, мусив бути інший вихід — вантажний відсік, той самий, звідки раяплан злітав і сідав щоразу.

Коридори корабля розгалужувались складніше, ніж пам'ятав. Біг навмання, орієнтуючись лише на пам'ять про напрямок, у якому колись лежав ангар, і з кожним поворотом усе гостріше відчував: корабель навколо живий у значно буквальнішому сенсі, ніж коли-небудь дозволяв собі думати. Стіни ніби звужувались там, де проходив, — непомітно, повільно, на кілька сантиметрів, недостатньо, щоб застрягти, але досить, щоб відчути: простір сам опирався моєму рухові.

Дістався ангару. Раяплан стояв на тому самому місці, де я побачив його вперше, хоча лишив його навмисно зовні. Підбіг і доторкнувся до нього. Відгуку не було. Темний, нерухомий, без жодного вогника на обшивці, що зазвичай спалахували, щойно наближався.

— Прокидайся, — наказав, залазячи в ложемент, і простягнув руку до панелі керування, через яку зазвичай встановлював контакт із біомеханічною плоттю апарата.

Жодної відповіді. Жодного знайомого тепла під пальцями, яке завжди супроводжувало інтеграцію. Раяплан лежав мертвим, холодним, наче вже багато років не підійматися в повітря.

Стиснув кулаки, відчуваючи, як лють накочується хвилею.

— Що ж, не хочеш по-доброму, — процідив крізь зуби, — ти не контролюєш моє тіло повністю. То чому думаєш, що зможеш втримати мене через машину?

Виліз із ложемента, почав оглядати ангар, шукаючи бодай щось, що могло б допомогти — ручний пульт керування шлюзом, аварійний важіль, усе, що бачив у перший свій день тут, коли корабель ще здавався просто покинутою, мертвою конструкцією, а не живим, пильним організмом. Знайшов панель біля стіни — заглиблення в бурштиновому матеріалі, з тонкими, волосоподібними прожилками, що світились слабким світлом. Інтуїтивно поклав долоню зверху, не знаючи напевно, чи це взагалі органи керування, чи просто частина структури.

Відчуття вдарило миттєво — не біль, щось ближче до того дотику, яким Рій колись повертав чутливість моїй нозі. Через долоню линув потік образів, уривчастих, швидких: схема енергетичних контурів ангара, енерговоди, що тягнулись від центрального живлення корабля до кожної системи, яку Ядро тримало під контролем, включно з раяпланом.

Якщо корабель — жива структура, вирощена, а не зібрана з деталей, значить, усі ці контури працювали подібно до нервової мережі, а не до простої проводки. А нервова мережа реагує не лише на прямий наказ — вона реагує на подразник.

Прослідкував лінію живлення, що йшла до раяплана, — тонку, напружену нитку серед десятків інших, якою Ядро, певно, утримувало апарат у примусовому сні. Якщо обірвати її різко — Ядро одразу відчує втручання, встигне перехопити контроль ще до того, як раяплан встигне прокинутись повністю.