Частина 19.

Те чотиривимірне сприйняття, яке ще мить тому давало мені змогу бачити залу й себе водночас, тепер зникло. Натомість відчув: тонке, холодне торкання, знайоме до болю, те саме, яким Рій колись повертав чутливість моїй новій нозі на цьому чужому кораблі.

[Руслан. Не борись. Довірся процесу.]

Голос був слабким, розтягнутим, але це був Рій. Вірніше той залишок хмари, яку бачив підвішеною в залі, тепер пересувався — повільно, важко, наче кожен рух коштував йому частини того, що від нього лишилось.

“Ти... повернувся?”, — промайнуло в думках, хоча вже не був певен, чи це мої думки, чи нової свідомості.

[Ствердно.] 

Хмара наблизилась впритул, огорнула те, що лишалось моєю головою, холодним туманом мікрочасток, точнісінько так, як робив це того дня, коли копіював свідомість Ларченків.

 [Рій спостерігав. Чекав. Збирав.]

— Збирав що?

[Тебе.]

Не встиг спитати більше. Відчув, як Рій обережно, майже ніжно почав торкатись тієї частини мене, яка ще залишалась мною: спогадів, голосу, того способу, яким думав, яким любив, яким боявся. Обережний дотик до свідомості копіював, прошарок за прошарком, так, як людина, що переписує книгу, яка от-от розсиплеться від старості.

— Чому? — встиг спитати, відчуваючи, як останні краплі власного "я" розчиняються в наростаючому тиску Ядра.

[Бо ти назвав мене другом. Сказав: друг діє всупереч системній вигоді заради порятунку іншого. Я запам'ятав це визначення. Довго не розумів його. Тепер розумію.]

Останнє, що відчув перед тим, як пітьма проковтнула решту свідомого сприйняття, — тепло. Щось схоже на обійми, якщо хмара частинок узагалі здатна обіймати, і думка, що встигла промайнути з рештками того, ким я ще був: принаймні частина мене не зникне безслідно, навіть якщо все інше згасне тут, у цій залі.

***

Тіло піднялось без мого наказу.

Відчував це не зсередини — не було більше "зсередини" у звичному розумінні. Спостерігав, наче крізь товсте запітніле скло, як руки з вісьмома пальцями торкнулись панелі керування, що виросла зі стіни зали, як ноги з трьома пальцями на кожній ступні зробили крок до постаменту в центрі приміщення.

[Інтеграція завершена на дев'яносто дев'ять відсотків,] — промовило Ядро, і в його голосі цього разу прозвучало щось схоже на задоволення, наскільки взагалі можна приписати задоволення чомусь настільки позбавленому людських емоцій.

 [Пілот готовий зайняти позицію.]

Тіло — те що було колись моїм тілом, яке вже не відчував своїм, — лягло на постамент. Нарости бурштинового матеріалу потягнулись від ложа, обплітаючи кінцівки, з'єднуючись із тим, що лишалось шкірою, вростаючи глибше, ніж будь-коли раніше. Корабель готувався прийняти пілота остаточно як невіддільну частину власної нервової системи.

Десь на самому краю того, що лишалось свідомістю, спостерігав за цим із відстороненим, майже байдужим жахом людини, що дивиться на власну смерть із боку, нездатна ні втрутитись, ні відвернутись.

І тоді — останнім зусиллям, останнім спалахом того, що було волею, — спробував ще раз пригадати. Хто я? Ким я є? І чого хочу.

Захотілося жити. Бути людною. Бути поруч із Софією і насолоджуватися життям попри все.

Не знав, чи це спрацювало. Не знав навіть, чи здатен був ще щось відчувати до того моменту, коли світ навколо раптом здригнувся.

[Ядро,] — пролунав голос Роя, і вперше він не звучав тихо чи слабко. Звучав рівно, твердо, з тією самою впевненістю, яку колись чув у протокольних відповідях, тільки тепер вона була спрямована не на виконання наказу, а проти нього.

 [Процес інтеграції неповний.]

[Дев'яносто дев'ять відсотків достатньо для функціональності,] — відповіло Ядро, і в його голосі з'явилось щось схоже на роздратування. [Що ти робиш, Рій?]

[Повертаю друга.]

Відчув — буквально фізично, як щось стрімко, нестримно вливається назад у ту порожнечу, яка лишилась замість моєї свідомості. Не плавно, не обережно, як при копіюванні раніше. Різко. Болісно. Наче хтось вливав у посудину, яка була порожньою, всю воду одночасно, ризикуючи розколоти саму посудину тиском.

Образи вдарили всі одразу: Софія в кают-компанії, її рука в моїй. Соняхи під штучним світлом. Гори, через які ми пройшли з Роєм ще тоді, коли був просто Русланом, просто людиною з Землі, що тікала від буденності й знайшла найбільше випробування свого життя на чужій, ворожій планеті.

Закричав — чи то, що лишалось моїм голосом, видало щось схоже на крик — коли свідомість рвучко, болісно знову заповнила власне тіло, витісняючи порожнечу, яку Ядро вже майже встигло заповнити власною волею.

[Зупини це,] — наказало Ядро, і цього разу в його голосі почув тривогу. [Ти руйнуєш стабільність процесу. Ризикуєш знищити тіло повністю.]

[Знаю,] — відповів Рій. Голос його слабшав із кожним переданим фрагментом, хмара зменшувалась, танула просто на очах. 

[Ризик прийнятний.]

[Ти знищиш себе.]

[Знаю й це.]

Останній фрагмент влився в мене з такою силою, що на мить здалось, ніби вся свідомість, усе, ким я колись був, вибухнуло всередині чужого, трансформованого черепа — а потім, так само раптово, затихло, осіло, набуло форми, яку міг впізнати як власну.

Розплющив очі. Свої нові очі, дивлячись власним поглядом, уперше за ці останні хвилини — чи години, чи, може, роки, збагнути час не міг.

Фіолетової хмари перед собою більше не побачив. Лише тонку, майже невидиму смужку частинок, що танула в повітрі зали, розсіюючись, наче дим на вітрі, якого тут, у герметичному просторі корабля, не могло бути фізично.

— Рій, — прохрипів, підводячись на ложі, відчуваючи кожен сантиметр нового тіла знову своїм, хай яким чужим воно лишалось за формою. — Рій, ні...

Відповіді не прийшло. Жодного "ствердно". Лише тиша, і остання мерехтлива цятка світла, що згасла десь у повітрі переді мною, розчинившись остаточно в структурі корабля, яку сам же допоміг Ядру підтримувати весь це час.