Частина 18.

Раяплан чекав у відсіку, і коли забрався в ложемент, сталось те, чого не очікував: інтеграція пройшла легко. Цього разу — ні болю, ні того звичного відчуття перевантаження, коли свідомість Роя накладалась на мою, вимагаючи концентрації, щоб не втратити контроль. "Скат" просто прийняв мене, наче ми завжди були одним цілим.

Навіть за відсутності Роя — а він досі не з'явився, досі мовчав десь у надрах корабля Творців чи де там він зараз перебував, — не відчував перевантаження мозку. Апарат слухався кожного імпульсу так природно, ніби керував власними руками, а не чужою біомеханічною плоттю.

Піднявся над "Ковчегом", розвернув ніс планера в бік гірського хребта, і думки знову повернулись до Софії, до всього того, що не сказав. Може, варто було повернутись. Забігти ще раз, сказати бодай коротко — "Я повернусь. Обіцяю". Але рука вже вела апарат уперед, набираючи висоту, і момент, здавалось, минув безповоротно, розчинившись у ранковому світлі чужого сонця, так само як розчиняються в пам'яті найважливіші слова, які завжди чомусь лишаються невимовленими до тієї миті, коли вже пізно їх казати.

Летів мовчки, занурений у власні думки, прокручуючи знову й знову той короткий, незграбний діалог у кают-компанії, шукаючи в ньому бодай натяк на те, що вона зрозуміла все, чого не сказав. Сподівався, що зрозуміла. Софія завжди вміла читати між рядків краще за будь-кого — можливо, саме тому й не наполягала на словах, які я не міг вимовити.

Гори промайнули внизу швидше, ніж очікував — те саме плато, той самий хребет, який колись долав два виснажливих дні, тепер розтанув під раяпланом за лічені хвилини. Апарат ішов рівно, впевнено, ніби сам знав дорогу краще за мене, немов якась частина його біомеханічної свідомості пам'ятала цей маршрут так само чітко, як і моя.

Аж коли попереду виринув знайомий темний силует — розколотий на частини корпус корабля Творців, що лежав серед чорного каміння, мов мертвий океанічний гігант, викинутий на берег, — усвідомив, наскільки заглибився в роздуми. Не помітив навіть, як минув увесь переліт, як залишив позаду і хребет, і думки про недоказані слова, і саму Софію, що лишилась чекати десь позаду, у порожньому "Ковчезі", наодинці зі своєю тривогою.

Планер почав знижуватись, заходячи на посадку біля напівпрозорих пелюсток шлюзу — тих самих, що колись розкрились переді мною вперше, наче велетенська квітка, запрошуючи всередину.

Пелюстки шлюзу розійшлись переді мною без жодного опору — так, ніби корабель давно чекав на моє повернення і впізнав мене раніше, ніж я сам усвідомив, куди йду. Коридори, якими пробирався в перший раз, обережно, з ліхтарем на шоломі, тепер проходив упевнено, майже не дивлячись під ноги. Тіло саме знаходило дорогу, ніби пам'ятало маршрут, якого ніколи свідомо не запам'ятовував.

Дійшов до розгалуження. Головний коридор, яким прямував до медичного відсіку два місяці тому, тут звужувався, а з бокової стіни розкривався новий прохід — той, який вів до Ядра. Стіни тут були іншими: не тим кістково-щільним матеріалом із зовнішньої обшивки, а чимось гладким, майже ідеальним, немов проходив крізь артерію велетенської істоти. Бурштиновий візерунок, що покривав тепер більшу частину мого власного тіла, тут зустрічався на кожному сантиметрі поверхні.

Прохід закінчився круглою залою, і коли увійшов, дихання на мить перехопило — не від краси, хоч у цьому й була своя моторошна величність, а від того, що побачив у центрі.

Фіолетова хмара висіла там, підвішена в повітрі якимись невидимими силовими лініями, і вона була лише тінню того, кого я знав. Рій. Чи те, що від нього лишилось. Маса, яка колись становила щільну, жваву, здатну змінювати форму субстанцію, тепер розтяглась тонко, майже прозоро, ніби хтось розбавив фарбу водою до межі видимості. Частини хмари відривались, дрейфували до стін зали, де вбирались у той самий бурштиновий візерунок, і зникали там, розчиняючись остаточно.

— Рій, — покликав тихо, підходячи ближче.

Залишок хмари сіпнувся — слабко, майже непомітно, наче далеке відлуння руху, яке пам'ятав раніше.

[Ру...слан.]

Голос долинув не з планшета — у мене його більше не було з собою — а прямо, тим самим каналом, яким останнім часом чув Софію крізь стіни, яким бачив кімнати "Ковчега" водночас звідусіль. Слабкий, розтягнутий, наче слово долало значно більшу відстань, ніж кілька метрів між нами.

— Що з тобою сталось? — Простягнув руку, хоча й не знав, чи можна тепер до нього торкнутись, чи лишилось там узагалі щось, здатне відчути дотик.

[Інтеграція... завершується. Рій... був лише... тимчасовим інструментом.]

— Тимчасовим для чого?

[Для підготовки... наступного пілота.]

Слова вдарили тупо, повільно, наче розумів кожне окремо, але їхній загальний сенс усе ще відмовлявся складатись у щось стерпне.

— Мене, — промовив приречено.

[Ствердно.]

Більше не встиг спитати нічого. Зала навколо не змінилась фізично, але те чотиривимірне сприйняття, яке останні тижні плутало мене посеред звичайних розмов із Софією, раптом розгорнулось на повну, і відчув присутність — велику, стародавню, без форми, але з вагою, з наміром, із чимось на кшталт свідомості, настільки масштабної, що людський розум міг вхопити з неї лише фрагменти.

[Ти прийшов із запитаннями, Руслан.]

— Ти Ядро?, — сказав, намагаючись тримати голос рівним. — Те, що наказало Рою зробити зі мною те, що він зробив.

[Я те, що лишилось від мого виду. Свідомість, збережена в структурі цього корабля, коли тіла Творців більше не могли нести її далі просторовою подорожжю.]

— Ти не мав права, — сказав прямо, і слова вийшли гострішими, ніж планував. — Не мав права вирішувати за мене, що станеться з моїм тілом. З моїм розумом. Байдуже, з якої причини.

[Право — поняття, яке твій вид застосовує всередині власного виду. Між видами воно не діє за замовчуванням. Тим паче ти сам запропонував стати Творцем при першій зустрічі.]