Частина 17.

Минуло два місяці з дня операції. Рій так і не повернувся — жодного разу, відколи вислизнув із кают-компанії, не з'явився навіть по метал, хоча раніше регулярно вилітав на пошуки сировини для власної маси. Спершу це зачіпало більше за будь-які фізичні зміни. Тепер звик до порожнечі там, де раніше завжди висіла фіолетова хмара. Хоча насправді, я сумував за ним.

Тіло закінчувало те, що почалось на операційному столі корабля Творців.

На ступнях лишилось по три пальці — довгих, з додатковим суглобом, який дозволяв стискати поверхню плавніше, впевненіше за людську стопу. Руки, видовжились, і тепер на кожній нараховувалось вісім пальців, два крайні з яких взяли на себе функцію великих — незвично спершу, потім навдивовижу зручно, коли зрозумів логіку хвату. Скафандр довелося перешивати самотужки, викроюючи нові секції для змінених кінцівок, і щоразу, стягуючи старі шви, ловив себе на думці, що переробляю вже не одяг, а останній доказ того, яким був колись.

Обличчя лишалось моїм. Так само як шия, верхній торс і частина спини. Але решта тіла вкрилась тим самим бурштиновим візерунком, що бачив на обшивці корабля Роя, — хвилястим, симетричним, з потовщеннями там, де раніше були суглоби чи судини. Уже понад місяць не знімав комбінезон при Софії. Не з сорому — з якогось глибшого, важче означеного інстинкту приховувати те, у що перетворююсь, доки сам не звикну дивитись на це без здригання.

Голоду не відчував. Втоми — теж. Сон замінився короткими провалами, коли заплющував очі й відключав мозок на хвилину, іноді дві, і цього вистачало на цілий день активності. А ще з'явилось те, що не міг пояснити навіть собі: якесь інше бачення, немов до звичних трьох вимірів додався ще один, непомітний, але постійно присутній. Дивлячись на Софію, іноді бачив не лише її перед собою — а нас обох водночас, ніби згори, ніби збоку, немов частина моєї свідомості піднялась над кімнатою й спостерігала за розмовою, поки інша частина в ній брала участь.

Це не завжди заважало. Іноді просто плуталось. Софія кілька разів казала, що не розуміє, що я щойно сказав — і лише тоді усвідомлював, що вимовив щось не людською мовою, а тими клацаннями й тонами, якими колись говорив зі мною Рій. Доводилось напружуватись, буквально перекладати власні думки назад, у слова, які вона могла зрозуміти.

Того дня все було як завжди.

Сидів у гідропонічному відсіку, поливаючи соняхи — механічна дія, яка чомусь заспокоювала краще за будь-яку медитацію. Софія була поруч, пересаджувала якісь росли. Раптом те саме "інше бачення" ввімкнулось різкіше, ніж зазвичай — не м'яко, не як завжди, а різко, наче хтось вивернув мозок навиворіт.

Побачив не лише відсік. Побачив увесь "Ковчег" одночасно — коридори, порожні каюти, сервери в серверній, і десь глибше, немов крізь товщу металу — щось велике, тепле, живе, що пульсувало далеко за хребтом. Корабель Творців. Кликав.

Останнє, що пам'ятаю, — як лійка випала з рук, розхлюпуючи воду по підлозі, і голос Софії, що поставив якесь питання, яке я вже не встиг почути.

Далі — нічого.

Провал. Абсолютна, чорна порожнеча без сновидінь, без відчуття часу, без жодного орієнтира.

Прийшов до тями раптово, наче хтось увімкнув свідомість перемикачем. Лежав на підлозі коридору біля медичного блоку. Не пам'ятав, як туди потрапив. Руки боліли — глянув на них і побачив глибокі подряпини на металевій переборці поруч, залишені явно моїми пальцями, хоча жодного спогаду про те, як я їх залишив, не було.

Годинник на зап'ястному дисплеї скафандра показував час, у який відмовлявся вірити: минуло чотири години дванадцять хвилин.

— Софіє? — покликав, підводячись на трьох пальцях ступень, які вже звикли тримати мою нову вагу. Голос прозвучав хрипко, немов не використовував його довгий час.

Тиша.

Пішов коридором, гукаючи знову, і з кожним кроком тривога наростала важким, холодним клубком у грудях. У кают-компанії — перекинутий стілець. У гідропонічному відсіку — розбитий горщик з одним із соняхів, стебло переламане навпіл, пелюстки розкидані по підлозі, наче хтось пройшовся тут не помічаючи нічого довкола.

Знайшов її біля дверей своєї каюти. Замкнених.

— Софіє, — сказав тихіше, притуляючись долонею до холодного металу дверей. — Софіє, це я. Що сталося?

Довга пауза. Потім, крізь двері, почув її голос — тремтячий, надламаний так, як не чув ще ніколи, навіть тоді, коли вона благала мене повернутись крізь тріск перешкод.

— Ти не пам'ятаєш?

— Ні. — Притиснувся чолом до дверей, відчуваючи, як щось усередині розколюється від самого звучання її голосу, настільки чужого власному страху. — Останнє, що пам'ятаю, — ми поливали квіти. А потім прокинувся в коридорі. Софіє, будь ласка, скажи мені, що сталося.

Ще одна пауза, довша за першу.

— Ти говорив, — сказала вона нарешті, і кожне слово, здавалось, давалось їй важче за попереднє. — Не своїм голосом. Тими звуками, клацаннями, як Рій. Тільки довше. Годинами, Руслане. Стояв посеред кают-компанії, не рухаючись, з розплющеними очима, і говорив у порожнечу, немов з кимось розмовляв. Я питала, з ким ти говориш — ти мене не чув. Взагалі не реагував.

Заплющив очі, притулившись до дверей усім тілом, намагаючись уявити те, чого не пам'ятав, і не міг.

— А потім? — спитав тихо.

— Потім ти почав рухатись. — Голос затремтів сильніше. — Різко. Швидко — надто швидко для людини. Пройшовся всім кораблем, торкаючись стін, серверів, немов щось шукав або... зчитував. Я йшла за тобою, кликала — ти не озивався. Коли спробувала зупинити тебе, взяти за руку — ти відштовхнув мене. Не боляче, але... з силою, якої я не очікувала. Наче я заважала.

Стиснув кулаки, відчуваючи, як нові, довші пальці вп'ялись у власні долоні.

— Я тебе скривдив?

— Ні. — Пауза. — Але я злякалась, Руслане. Вперше за весь цей час я подивилась на тебе і не побачила тебе там. Тільки... щось, що носить твоє обличчя.

Слова вдарили сильніше за будь-який фізичний удар, який пережив на цій планеті.