Частина 16.

Перші дні після того, як Рій покинув кают-компанію, не давши відповіді, я поводився як людина, що намагається не розхитати човен, який і так йшов на дно. Вставав раніше за Софію, йшов перевіряти системи "Ковчега", хоча всі показники давно стабілізувались і особливої потреби в цьому не було. Знаходив причини затримуватись у машинному відсіку допізна, коли вона вже спала. Якщо перетинались за столом — говорив коротко, по суті, про припаси необхідний ремонт, і одразу вигадував привід вийти.

Не уникав її свідомо. Принаймні спершу не усвідомлював цього як рішення. Просто щоразу, коли її рука опинялась близько до моєї, щось усередині напружувалось, і я відступав на крок раніше, ніж встигав подумати чому.

Тіло змінювалось повільно, але невідворотно. Межа на нозі повзла вище, і тепер, коли лягав спати, боявся навіть дивитись під ковдру — наче незнання давало бодай ілюзію контролю. Найгірше було не саме тіло. Найгірше було те, що разом із ним змінювалось щось глибше, щось, чого не міг виміряти сканером чи описати відсотками. Відчуття власного тіла як чогось, що більше мені не належить повністю. А коли чоловік перестає довіряти власному тілу — все інше, що це тіло мало б давати, дарувати, ділити з кимось іншим, раптом здається йому неможливим, зайвим, навіть небезпечним.

Софія, звісно, помітила. Вона завжди помічала все — це було в її природі, у тій самій пильності, з якою вона колись годинами вдивлялась у радари, шукаючи Бориса серед пилової бурі. Але цього разу вона не питала прямо. Не тиснула. Просто почала скорочувати відстань так тихо, що я усвідомив це вже постфактум.

Одного вечора, коли сидів у кают-компанії, механічно перебираючи дані сенсорів, які вже перевірив тричі, вона зайшла, сіла не навпроти, як зазвичай, а поруч. Близько. Настільки близько, що відчув тепло її плеча крізь тканину термобілизни.

Не відсунувся. Але й не розслабився.

— Дані сходяться, — сказала вона, не дивлячись на екран, а просто спостерігаючи за мною скоса. — Ти вже тричі це перевірив.

— Хочу впевнитись, — відповів, не відриваючи погляду від цифр, які давно перестав насправді бачити.

— Впевнитись у чому, Руслане? Що системи в порядку? Чи що ти можеш просидіти тут ще одну ніч, замість того, щоб лягти зі мною?

Слова прозвучали спокійно, без докору, без тієї гостроти, яка була в її голосі під час розмови з Роєм. Просто питання, поставлене прямо, як вона завжди ставила питання — точно, без манівців.

Мовчав. Не тому, що не мав відповіді. Тому, що відповідь застрягала десь у горлі, і я боявся, що якщо відкрию рота, вирветься щось значно гірше за прості слова.

Вона взяла мою руку. Не стиснула палко, не намагалась мене втішити дотиком — просто тримала, легко, як тримають щось крихке, про що ще не до кінця знаєш, наскільки воно міцне.

— Скажи мені, — промовила тихо. — Поділися зі мною своїми хвилюваннями.

І тоді щось у мені зламалось — так, як ламається лід під вагою, яку тримав довше, ніж міг витримати.

— Софіє. Я не знаю, чим стаю, — сказав, і голос затремтів, хоч як не намагався втримати його. — Не знаю, чи лишусь собою. І поки я цього не знаю... я боюсь торкатись тебе. Боюсь, що частина мене, яка ще людська, — це вже не те, чим варто ділитися. Боюсь, що коли ти доторкнешся до мене, відчуєш не чоловіка, якого знала, а щось... чуже. Тимчасове. Що скоро зникне зовсім.

Вимовивши це вголос, відчув, як щось нарешті прорвало греблю, яку сам собі побудував.

— Я більше не впевнений навіть у найпростіших речах, — продовжував, уже не в змозі зупинитись. — Чи можу взагалі бути з тобою так, як чоловік буває з жінкою. Чи маю право хотіти цього, коли не знаю, ким буду за місяць. Легше було мовчати. Легше було відсторонитись, ніж побачити в твоїх очах... — затнувся, шукаючи слово, — жаль. Чи гидливість. Чи що завгодно, крім того, що було раніше.

Софія довго мовчала. Я бачив по її обличчю, що вона обмірковує кожне слово, зважує його так само ретельно, як зважувала колись шанси прийти на допомогу іншопланетній рятувальній капсулі.

— Руслане, — промовила нарешті. — Подивись на мене.

Змусив себе підняти погляд.

— Я не знаю, ким ти станеш, — вона говорила рівно, без фальшивої втіхи в голосі. — Чесно, не знаю. Можливо, ти маєш право боятись. Можливо, попереду щось, з чим ми обоє ще не зможемо впоратись. Але я знаю одне точно: те, що я бачу перед собою зараз, — це ти. Не якась тінь тебе, не тимчасова версія, яку варто цуратись, доки не з'явиться "справжня". Ти, з усім, що в тобі є — і людським, і тим, що ще проявляється.

— А якщо це людське зникне взагалі? — спитав тихо. — Якщо одного дня прокинусь і... не впізнаю тебе? Не захочу тебе?

— Тоді ми матимемо цю розмову знову, коли той день настане, — відповіла вона просто. — Але сьогодні цей день ще не настав. Сьогодні ти тут, зі мною, зі своїми страхами, зі своїм соромом, з усім тим, що ти щойно мені сказав, замість того, щоб мовчки уникати мене ще тиждень. І це вже більше, ніж я мала останні кілька днів.

Відчув, як щось у грудях стискається — не тим важким, холодним стисканням, яке супроводжувало мене останні дні, а чимось іншим, майже болісним від полегшення.

— Я боявся розчарувати тебе, — сказав нарешті. — Боявся, що ти дивитимешся на мене й бачитимеш не чоловіка, а... експеримент. Невдалий проєкт Творців.

— Руслане. — Вона стиснула мою руку сильніше. — Я дивлюсь на людину, яка майже пів року боролась за виживання на мертвій планеті, пробувала з усіх сил врятувати колоністів, яких могла просто залишити помирати, летіла назустріч буревію, щоб урятувати капсулу з невідомою істотою, і билась з озброєним фанатиком голими руками, бо іншого виходу не було. Те, ким ти станеш фізично, не скасовує нічого з цього. Не скасовує, ким ти є.

Мовчи дивився на неї, не одразу знайшов, що відповісти. Натомість зробив те, чого уникав останні дні — простягнув другу руку й торкнувся її обличчя, обережно, наче перевіряючи, чи дозволено мені це ще.