Частина 10.

Стіна піщаної бурі втрачала свою монолітність, але від цього не ставала милосерднішою.

Після того як кінетичний снаряд вдарив у серцевину нуль-обеліска й примусово зрізав його потужність до базового мінімуму, велетенський вихор розпався на рвані, хаотичні пасма. Небо над плато більше не викручувало у фіолетово-зелений вири, проте за прозорим ковпаком раяплана все ще був, непроглядний морок. Дрібний базальтовий пил шкрябав по корпусу з сухим, шелестким звуком — наче тисячі дрібних кігтів намагалися дістатися до мене крізь борт.

Я "потягнув простір" на себе. Апарат неохоче піднявся на декілька метрів. Цього разу його рухи були рваними й хаотичними.

Контузія не відпускала. Навпаки, щойно перший адреналіновий шок спав, мозок накрило важкою, в’язкою отрутою. У черепі наче каталися розпечені чавунні ядра, вибиваючи дрібний, огидний ритм у скронях. Зір безнадійно двоївся. Кожна лінія на проєкційному дисплеї розпадалася на дві паралельні нитки: горизонт хилився праворуч і водночас ліворуч, створюючи всередині черепа нестерпний вестибулярний розрив. До горла знову й знову підкочував кислий, гарячий клубок нудоти. Медикаменти якими я напхав свій організм перед вильотом, майже не допомагали.

Раяплан не був машиною у звичному розумінні — це була біомеханічна плоть, вирощена Творцями. Керування трималося на крихкому трикутнику: фокусі погляду, мікромоториці м’язів передпліччя та чистоті спрямованої думки.

І саме зараз цей зв'язок перетворився на катування.

Як керувати живим планером, коли власний мозок розбитий контузією на друзки? Мої думки розлазилися липким, каламутним киселем. Будь-який спалах болю від перебитої кістки, кожен судомний ковток нудоти, раяплан сприймав як сигнал тривоги або помилкову команду. Він сіпався, збивався з курсу, його органічні сервоприводи під обшивкою тремтіли в унісон із моїм розхитаним серцебиттям.

На додачу сам “Скант” був пошкоджений. Він нагадував зацькованого, скаліченого звіра. Вибухова хвиля здерла захисний біополімер з правого борту, оголивши ледь сяючі блакитні лімфокапіляри та обвуглені пучки штучних м'язів. Правий плавник волочилася в повітрі, а не задавав кут. Раяплан опирався кожному моєму зусиллю. Його примітивна нервова система прагнула лише одного: опуститися на холодне каміння, згорнути понівечені плавці й заснути, чекаючи на регенерацію.

— Ні... ще ні, — хрипів крізь щеплені зуби, намагаючись очистити розум від темних плям. — Тримайся. Ми мусимо дотягнути.

Ми не летіли — ми ледве повзли крізь розріджене повітря пустелі. Низько, метрів за десять над землею, хитаючись і втрачаючи висоту на кожному пориві вітру. Рій допомагав на скільки міг. Але політ який мав зняти годину, розтягнувся на декілька. Я втрачав сили та тримався лише на стимуляторах, що попередньо додав до питної води в резервуар скафандра.

Кожен рух очей вимагав надлюдської концентрації. Щоб утримати горизонтальний курс, мені невідривно потрібно було дивитися на умовну точку попереду, але мій зір безжально двоївся. Картинка тремтіла, наче відбита у розбитому дзеркалі, райдужки пекло від сухості. Раяплан відчував моє виснаження. Ложемент під моїм тілом уже не підтримував м’яко — він важко пульсував, немов передаючи мені свій власний, біль.

[Увага: відхилення від курсу тридцять два градуси,] — синтетичний голос Рою пробивався крізь ватний шум у моїй голові, наче з дна колодязя. [Маневрові сопла номер два та чотири не відповідають на запити. Температура  біореактора перевищує норму на сорок відсотків. Рекомендовано знизити швидкість і виконати посадку для діагностики.]

— Не зараз, — видихнув я, стискаючи зуби так, що щелепи заскреготали. — Якщо ми сядемо я його вже не підніму. 

Зламана нога починала нити десь на периферії свідомості. Затерплість поступово відступала, поступаючись місцем глухому, розлитому жару. Кожен поштовх апарата відлунював у стегні так, ніби кістку повільно перепилювали тупим рашпілем. Але біль був навіть корисним: він пробивав пелену контузії, не даючи мені остаточно зіслизнути в чорне небуття.

Раяплан струсонуло. Ми вирвалися з низької смуги бурі й ледве піднялися на висоту двохсот метрів. Попереду, темною зубастою стіною вимальовувався знайомий хребет. Чорні, порізані тисячолітніми вітрами скелі підпирали каламутне небо Русландії. Там, за цими безплідними кам’яними вершинами, у глибокій міжгірній улоговині, лежав «Ковчег». Там був дім.

Єдине місце на всій цій проклятій планеті, де ще залишалося життя. Де було повітря, придатне для дихання без рекуперації, тепло, їжа… і Софія.

Думка про неї надавала сили, я сам не помітив як почав відчувати щось ніжне та приємне в грудях коли згадував про неї. 

Темний силует корабля Творців виринув із залишків піщаного серпанку несподівано швидко. Велетенський уламок циклопічного корпусу нагадував спину мертвого звіра, що вгруз у базальтову породу ніби мільйони років тому. На тлі сірої пустелі він височів непорушною скелею. 

[Рекомендую зайти в доки для відновлення раяплана,] — несподівано озвався Рій. [За моїми розрахунками ми не зможемо перелетіти хребет в такому стані ]

—  Напевно ти маєш рацію друже. Я ледь тримаюся і годинка друга відпочинку мені не зашкодить.

До величезного технологічного розлому — нижнього шлюзу, що відкривав шлях до внутрішніх ангарів стародавнього судна, — залишалося менш як двісті метрів. Раяплан майже зітхнув, відчуваючи знайоме поле рідного дока. Його внутрішній кокон трохи розслабився, налаштовуючись на посадку.

Саме в цю мить в моєму шоломі заволав динамік.

Різкий, брудний тріск статичного заряду розірвав тишу.

— ...слане!.. Руслане, благаю!.. — голос Софії увірвався крізь свист перешкод, зриваючись на задиханий, істеричний вереск.

Я здригнувся. Цей рух миттєво відгукнувся в нервовій мережі раяплана — апарат клюнув носом униз, ледь не черкнувши черевцем об гострий шпиль базальту., що стирчав по курсу