Частина 9.

Перш ніж рушити до раяплана, я розвернувся в протилежний бік.

Усього за сім метрів від мене, напівзасипаний чорним базальтовим пилом, нерухомо лежав скафандр Бориса. Тіло всередині вже застигло, але його аварійні системи залишалися цілими. До раяплана на одних руках я б не дотягнув — відстань завелика, а втома вже і так нависала на ді мною.

Я вчепився пальцями в камінь і поповз до мерця. Зламана нога тягнулася позаду мертвим вантажем, але мозок блокував усе зайве, тримаючись за єдину думку: живлення.

Діставшись до спинного відсіку скафандра Бориса, тремтячими руками намацав фіксатори акумуляторного блоку. Зірвав захисну кришку, витягнув стандартну призму батареї й під'єднав її до власного аварійного порту.

Шолом спалахнув різким світлом перезавантаження.

Система активована. Заряд живлення: 39%. Сервоприводи: 100% потужності.

Усередині мого скафандра ніби прокинулися штучні м'язи. Каркас напружився, перебираючи на себе вагу композитного скафандра. Нехай зламана нога залишалася заблокованою в жорсткому шинному режимі, але плечовий пояс і руки отримали механічне підсилення. Тепер кожен мій ривок уперед був потужним і швидким.

Я розвернувся й понісся до раяплана, вбиваючи посилені сервоприводами лікті в базальт.

Останні метри, у мене наче відкрилося друге дихання, взагалі далися в один стрибок-перекат. Я ввалився у відкритий відсік апарата.

Біополімерний ложемент відреагував миттєво: синтетична плоть кабіни обволокла моє тіло, надійно фіксуючи корпус і перебиту кінцівку в м'який, стабілізуючий кокон. Прозорий ковпак безшумно закрився, відсікаючи рев піщаної стіни.

[Інтеграцію відновлено,] — голос нанохмари зазвучав прямо в голові, а на оглядовому склі розгорнулася голограма нуль-обеліска. [До незворотного колапсу простору: три хвилини дванадцять секунд. Фізичний стан пілота стабілізовано.]

— Забудь про мій стан! — видихнув захекуючись, дивлячись на зеленувато фіолетове пекло над ущелиною. — Як нам вимкнути цю кляту вежу?!

[Аналіз структури показує: зупинити процес на цій стадії можна лише одним шляхом. Потрібно фізично зруйнувати резонансне ядро нуль-обеліска точковим вибухом колосальної потужності.]

Усередині мене закипіла паніка. Мозок інженера гарячково запрацював, перебираючи все, що було навколо:

— Бомба... нам потрібна бомба! Ми можемо її зібрати! Слухай, там, біля скелі, стояла друга вантажна гравіплатформа! Якщо вирвати з неї силові акумулятори, зняти захист з плазмових перетворювачів і замкнути на… рушій раяплана... Ми створимо кумулятивний плазмовий заряд?

[Розрахунок: демонтаж, доставка та комутація компонентів другої платформи вимагають мінімум чотирнадцять хвилин,] — холодно відрізав Рій. [У тебе залишилося дві хвилини сорок секунд. Ти фізично не встигнеш.]

— Дідько! Тоді корабель Творців! — я зірвався на крик, стискаючи панель керування. — На його борту напевно є важке озброєння, квантові торпеди, чи щось подібне? Знімай обмеження двигунів, летимо туди!

[Відстань до корабля Творців — сорок сім хвилин польоту, ] — спокійно відрізав Рій. [Навіть на граничній тязі у 9 Мах раяплану потрібно шість хвилин. Простір схлопнеться раніше.]

— Має бути інший варіант! — я задихався, похапцем хапаючи повітря. — Не може все закінчитися ось так, через брак кількох хви..!

Я не встиг договорити.

Повітря за межами купола раптом розірвало сліпучо-білим спалахом. З неба, пробиваючи стіну піщаної бурі, з неймовірним, верескливим і пронизливим свистом щось вдарило.

Траекторія була ідеальною, швидкість — поза межами людського зору.

Це «щось» на шаленій швидкості врізалося прямо в серцевину нуль-обеліска.

На частку секунди настала абсолютна, мертва тиша. А потім моноліт поглинуло у яскравому спалаху.

Звуковий удар колосальної сили наздогнав нас миттєво. Навіть крізь захисний ковпак раяплана в голові вдарив дзвін, а слідом прийшла вибухова хвиля неймовірної щільності. Багатотонний потік згущеного повітря й гравітаційного розпаду підхопив раяплан, як сухий листок, і жбурнув перевертом крізь темряву.

Мене з силою втиснуло в біополімерне ложе, перед очима спалахнули криваві кола, і світ навколо миттєво згас у суцільній темряві.

***

Темрява відступила так само раптово, як і настала.

Лежачи усередині раяплана, відчував, як з вух повільно сочиться щось гаряче й липке. До горла підкотила важка, задушлива нудота, а череп стискало з такою силою, наче його затисли в гідравлічний прес, де тиск наростав щосекунди.

Десь крізь ватну пелену напівнепритомності ледь чутно пробивався синтетичний голос:

[Об'єкт Руслан, потрібна невідкладна медична допомога. Стан нестабільний.]

«Що сталося?.. Де я?..» — думки розсипалися дрібними скалками, не бажаючи складатися в жодне зрозуміле слово.

[Ми потрапили під ударну хвилю від потужного кінетичного удару,] — голос звучав монотонно, але наче крізь товщу каламутної води. — [Раяплан пошкоджено на сорок вісім відсотків. Об'єкт Руслан отримав важку контузію.]

Постріл контузії випалює відчуття реальності. У голові не просто дзвеніло — там вищала розпечена струна на високій, пронизливій ноті, заглушаючи всі внутрішні звуки. Спробував сфокусувати погляд, але світ розпадався на три розмиті, тремтячі картинки, що безупинно напливали одна на одну. Очні яблука пекло, мов під повіки набилося розпеченого базальтового піску. Тіло здавалося чужим, роздутим і невагомим, а простір у кабіні раптово нахилився під кутом у сорок п'ять градусів, хоча ложемент тримав мене рівно.

Кожна спроба подумати відлунювала тупим ударом молота по потилиці. Спогади поверталися уривками, важко й болісно, наче заклинені шестерні: зламана нога, батарея від скафандра Бориса, відчайдушний крик у мікрофон, пекло над обеліском, а потім... сліпучий спалах і звук, який здер із мене свідомість.