Частина 8.

Кисень увірвався в шолом із різким, майже загрозливим шипінням.

Я вдихав його жадібно, ковтав, хапав ротом і носом, як потонулий, що виринув з глибини після занадто довгого занурення. Легені розправлялися, наче сухе листя під дощем. Судоми в м'язах повільно відпускали. Перед очима розсіялася темрява, і світ навколо знову набув чітких обрисів.

Кисень: 98% (резерв). Заряд батареї: 0%.

— Живий, — прохрипів на радощах. — Святий протон, я живий.

Спробував піднятися, спираючись на лікті, але в ту ж мить поверхня під платформою здригнулася. Поруч в декількох метрах утворився отвір. Не просто отвір, а ущелина — вона розколювалася з оглушливим тріском, ніби хтось велетенським ножем розрізав чорний базальт навпіл.

Гравіплатформа, на якій я лежав, різко нахилилася. Стабілізатори, не витримали сейсмічного удару, й вимкнулися. Вантажівка перекинулася на бік із металевим скреготом, і я разом із нею.

Важкий корпус платформи впав просто на мене.

Відчув, як щось хруснуло нижче пояса. Скафандр, який ще хвилину тому був моїм захистом, раптом перетворився на металеву клітку. Вага платформи, вага мого тіла, вага самого скафандра — усе це притиснуло мене до землі, наче кам'яна плита.

— Рій! — крикнув по рації, але голос прозвучав глухо, наче з-під води.

Нанохмара якийсь час не відзивалася, а потім повідомила:

[Об'єкт Руслан, твій стан критичний. Скафандр повністю знеструмлено. Ти знерухомлений.]

— Та знаю, — прохрипів, намагаючись поворухнути ногами.

Вони не слухалися. Металева платформа притисла  намертво. На додачу компресор фільтрації видав останні звуки й замовк. Тепер кисень надходив із резервного балона під тиском, але без рециркуляції його вистачить на годину, максимум півтори.

 — Це... вже не смішно. Я тільки що врятувався, щоб потрапити у нову пастку?

[Гравітаційне поле нуль-обеліска вийшло на пікову потужність.]  — повідомимв Рій.

Щось змінилося. Навіть крізь метал платформи відчував, як простір наповнило напругою. Буря навколо раптом почала відступати, наче хвиля, що відкотилася перед цунамі. За кілька десятків метрів від мене пісок піднявся стіною — рівною та монолітною. Вона оточувала нас в радусі  десь сто метрів, створюючи дивне, моторошне коло спокою посеред хаосу.

А посеред цього кола, за величезною ущелиною, що розколола базальт височів нуль-обеліск.

Він більше не був чорним з поодинокими зеленими спалахами. Його поверхня світилася зелено-фіолетовим світлом, і це світло пульсувало в хаотичному ритмі, від якого нило в скронях. Над вершиною обеліска закручувався вмр, як у потужного урагану.

— Рій, скільки до колапсу?

[За розрахунками, шістнадцять хвилин тридцять секунд. Після цього гравітаційна аномалія стане незворотною. Простір почне схлопуватися.]

Я заплющив очі.

Шістнадцять хвилин.

У мене було повне кисневе джерело, але мертвий скафандр. Я був придавлений тонною металу, з мультитулом у руці, який не міг нічого зробити. Між мною та єдиним порятунком — прірва завширшки метрів у двадцять. А за спиною — буря, яка готова була пожерти все, що залишилося.

— Софіє, — спробував я викликати базу. — Софіє, ти мене чуєш?

У відповідь — лише шипіння.

— Рію, перевір чи у тебе є зв'язок.

[Електромагнітні перешкоди критичного рівня. Зв'язок із модулем втрачено.]

— Лайно. Це якась повна срака.

Cпробував ще раз поворухнути ногами. Безрезультатно. Платформа впала так, що її край притиснув мої стегна до землі. Якби я міг хоч трохи підняти її... Але вага була надто великою. Навіть сервоприводи скафандра не допомогли б, а вони були мертві.

— Рій, де раяплан?

[Раяплан знаходиться за межами безпечної зони. Гравітаційне поле обеліска поступово відштовхує його до бурі. Якщо апарат потрапить у піщаний шторм, ми його втратимо.]

— Ти можеш ним керувати?

[Ні. Рій не має достатньої маси для фізичного впливу.]

Я вкотре вилаявся.

Отже, ситуація така: лежу повністю знерухомлений. Мій єдиний транспорт повільно затягує в бурю. Між мною та обеліском — прірва. До кінця світу — менш як двадцять хвилин. І єдиний інструмент під рукою — мультитул.

— Це якесь божевілля, — прошепотів до себе і почав сміятися — Це просто... неможливо. Я лише один раз помилився, коли катапультував в середину аномалії, а розплачуюся вже вкотре.

[Об'єкт Руслан, імовірність виживання: нуль відсотків. Рекомендація: зберегти спокій до кінця.]

— Дякую за оптимізм, друже.

Треба заспокоїтися та зосередитися.

Паніка — це найгірший ворог. Вона спалює кисень, затьмарює розум, змушує робити дурниці. Я бачив, як люди гинуть у простих ситуаціях лише тому, що починали метушитися.

Треба думати. Потрібен важіль, щоб хоч трішки зрушити платформу. Або підкопати під собою пісок.

Що я маю?

Мультитул. Дві руки. Що я можу зробити? Мультитулом?

Подивився на інструмент у своїй руці. Тонке лезо, викрутка, плоскогубці. Нічого, що могло б підняти тонну металу.

Але...

Платформа. Гравіплатформа. Вона ж має стабілізатори. Якщо зможу подати живлення хоча б на один із них...

Я заплющив очі й примусив мозок відсікти все зайве: глухе гудіння обеліска за ущелиною, виття бурі, що кружляла щільною стіною навколо нашого майданчика, і безпорадність знеструмленого скафандра. Думай. Я зібрав і перебрав на цій клятій планеті все, що могло рухатися, і половину того, що рухатися не мало взагалі. Машина це не просто груда металу. Вона підкорюється законам фізики, опір матеріалів і логіка ланцюгів.

Платформа не була мертва. Вона була пошкоджена. А будь-яку машину можна зремонтувати або змусити видати останній імпульс, навіть якщо вона вважає себе мертвою.

Чотири незалежні гравітаційні стабілізатори. Кожен живиться через загальну шину розподілу, але має власний буферний накопичувач високої щільності. Коли платформа перекинулася, аварійні розмикачі розірвали спільний контур, щоб запобігти неконтрольованому руху чи гірше — вибуху. Це означало одне: енергія нікуди не зникла. Вона залишилася замкненою всередині конденсаторних касет.