Частина 7.

Мені снився сон.

Дивний, пронизливо яскравий сон про далеку, майже забуту рідну Землю. Я бачив себе малим хлопчиськом, що біжить босоніж по вологій лісовій галявині, укритій шовковистою смарагдовою травою. Ранок, крізь крони старих дубів пробиваються золотисті пасма сонячного світла, а в повітрі кружляє великий крихкий метелик із блакитними, наче кришталь, крильцями. Я біг за ним, розкинувши руки, сміявся, намагаючись спіймати його в долоні. Здавалося, ось-ось — ще міліметр, і мої пальці зімкнуться навколо цієї живої краси. Але метелик раз за разом випурхнув із-під моїх долонь, піднімаючись вище, у безтурботну синяву неба.

Не знаю, як довго тривав цей біг, але в якийсь момент земля під ногами раптом стала важкою, грузлою. М’язи налилися свинцем. Мені катастрофічно забракло повітря. Я спробував зупинитися і вдихнути на повні груди той свіжий озоновий дух ранкового лісу, але щось невидиме і жорстоке заважало це зробити. Здавалося, що груди стягнули грубі товсті канати, які з кожним ударом серця затягувалися все тугіше. Легені горіли. Відкривав рота, захлинаючись порожнечею, і падав у безодню, відчуваючи, як холодні лещата задухи чавлять моє горло.

***

Отямився від нав’язливого, нерівномірного механічного гулу, що вібрував усередині шолома.

Звук розколював потилицю, вириваючи мене з солодкого марення назад, у крижане пекло полюса Русландії. Перед очима пливла густа сіра імла, крізь яку з великими труднощами пробивалося червоне світіння аварійного інтерфейсу.

На візорі просто перед очима блимало попередження: Тиск кисню: 2% від номіналу рециркулятора. Гіпоксія критичного рівня.

Мій організм якимось дивом тримався. Погляд перевів на системний таймер: з моменту, коли впав на промерзлий базальт, минуло всього сім хвилин. Сім довгих, хвилин напів марення, де секунди розтягувалися у вічність.

Але я, все ще був живий.

Гул у шоломі то натужно наростав до високого виття, то безсило захлинався. Компресор. Моя власна доробка скафандра — перероблена одна секція для зовнішньої фільтрації місцевого повітря — відчайдушно намагалася втримати мене по цей бік небуття. Компресор працювала на граничних обертах, втягуючи розріджену, бідну атмосферу Русландії, продавлюючи її крізь мембрани й нагнітаючи мікроскопічні дози кисню в контур, щоб мозок остаточно не згас від кисневого голодування. Але продуктивності помпи відверто бракувало: це не був порятунок, це була лише розтягнута в часі агонія.

Лежав на боці, відчуваючи щокою холод пластику. Повернути голову коштувало колосального зусилля. Зціпивши зуби,  подивився на Бориса, що лежав усього за кілька метрів.

Червоний маяк на його шоломі більше не блимав. Він горів рівним, приглушеним світлом повної розгерметизації. Біосенсори його інженерного скафандра замовкли назавжди. Борис загинув там, де мріяв стати володарем простору.

Перед очима знову попливли темні плями, змусив себе заплющити повіки. У пам'яті виринув спогад про документальні кадри тренувань земних фрідайверів. Інструктор пояснював: головний споживач кисню в екстремальних умовах — це мозок, паніка та хаотичні думки. Щоб сповільнити поглинання кисню тканинами, дайвери очищали свідомість, знижуючи частоту пульсу до сорока ударів.

«Спокійно. Не метушись. Дихай мінімально», — наказав сам собі.

Серцебиття почало сповільнюватися. Темрява трохи відступила. Але тієї ж миті, візор замиготів новим сигналом:

Заряд батареї: 5%.

Помпа майже вижерла залишок енергії. Щойно сяде акумулятор — зупиниться компресор, перекриються клапани, і за дві хвилини настане кінець.

Дістатися до акумулятора в скафандрі Бориса не мало сенсу: батарея лише продовжила б роботу помпи, але не створила б кисень із нічого.

І тут я згадав.

Вантажна гравіплатформа Бориса стояла за п'ятнадцять метрів, нахилена на бік серед бурі. Софія казала, що той забрав усі запасні балони кисню, які були на момент падіння ковчега. Я бачив принаймні один білий циліндр у кузові, коли Борис мало не розчавив мене гравіплатформою.

Він має бути там. Це реальний шанс на порятунок.

П'ятнадцять метрів. При п'яти відсотках батареї та паралізованих від задухи м'язах ця відстань здавалася прірвою. Якщо спробую зробити різкий ривок — витрачу залишок кисню за перші три кроки й упаду назавжди. Але повзти повільно, контролюючи кожен рух і кожен удар серця — це був єдиний можливий варіант вижити.

Я поповз до цілі. Не підводився. Тіло мене не слухалося. Усі реакції були наче загальмовані. Ледве став на коліна. У моєму стані будь-який різкий рух означав би прискорене дихання, а прискорене дихання — кінець. Пересуваючись на в карачки зробив кілька кроків.

Перші рухи відібрали у мене більше сил, ніж очікував. Перед очима одразу потемніло. Зупинився, завмер.

Компресор за спиною важко загудів, намагаючись надати мені чергову порцію очищеного повітря. Я відчував кожен його цикл: коротке виття, пауза, знову виття. Наче хтось невидимий вручну підкидав у мої легені крихти життя.

«Повільно», — подумки наголошував собі. — «Тільки повільно».

Навіть мій голос в голові здався, слабким і мервтим. Але він був. Отже, я ще при свідомості та можу рухатися далі.

Перевів погляд на платформу. П'ятнадцять метрів. Білий балон у кузові здавався зовсім близьким, хоча мені здалося що між нами лежала чорна, пустельна рівнина. Пилова буря не вщухала. Її пориви били по шоломі й скафандру, засипаючи мене дрібним піском. Він стукав по візору, застрягав у стиках рукавичок, забивався під захисні накладки.

Перші два метри подолав майже підсвідомо для себе. Рука, пауза. Друга рука, довша пауза. Нога. Намагався не думати про відстань, про Бориса, про обеліск і про те, що десь там, за завісою бурі, простір уже міг розриватися. Усе це вимагало кисню. А кисню в мене майже не було.

Я рахував лише рухи.

Один.

Пауза.

Другий.