Частина 6.

Гравіплатформа з важким, надсадним виттям зависла над базальтом за двадцять метрів від мене і плавно осіла на каміння. Пил навколо неї розлетівся віялом.

З платформи зійшов Борис.

Він виглядав масивно й загрозливо. Його інженерний скафандр для важких робіт — посилений композитними накладками, з розширеними плечовими сервоприводами та подвійним ранцем життєзабезпечення — робив його схожим на десантну бойову машину. У руці він тримав плазмовий різак промислового класу, переведений у режим відкритого дугового розряду.

Я не рухався. Мій легкий скафандр для роботи у космосі поряд із його бронею здавався паперовим. На візорі блимала цифра: 21% залишку кисню в резервуарі. Пульс — 94 ударів на хвилину.

— Руслане? — його голос прорвався крізь радіоефір, перекриваючи рев бурі. У ньому не було страху чи здивування. Лише холодна зверхність. — Ти все-таки вижив… Дивовижна живучість. Я відчував що тебе варто було добити, а не покладати цю функцію на планету

— Мене та просто не позбутися, — мій голос звучав спокійно і впевнено. Я змушував себе економити кожен видих. — Закликаю до твоєї розсудливості, зупини нуль-обеліск, поки тектонічні плити не розламали цю планету навпіл.

Борис повільно рушив уперед, але не по прямій — він почав зміщуватися праворуч, вибираючи кращу позицію, ніби звір перед стрибком. Я інстинктивно зробив крок ліворуч, віддзеркалюючи його рух. Ми пішли по колу навколо основи моноліту, як два бійці на рингу, де канатами були стіни чорного піщаного буревію, а суддею — гудучий нуль-обеліск.

— Зупинити? — Борис тихо й моторошно розсміявся в шоломі. — Ти не усвідомлюєш нікчемності свого прохання... Ти хоч розумієш, перед чим ми стоїмо, Руслане?

— Я розумію, що ми стоїмо перед катастрофою, — говорив спокійно тримаючи дистанцію не даючи йому скоротити розрив. — Обеліски тягнуть енергію з ядра планети. Вони перевантажують мережу. Тріщини в корі вже за кілька кілометрів звідси.

— Це не катастрофа. Це пологи! — Борис різко розвів руки, не зупиняючи кругового руху. Його важкі металеві чоботи з хрускотом дробили базальт. — Це світовий прорив, який перекреслить усю нашу жалюгідну історію реактивної та іонної тяги! Тисячі років людство повзало по космосу зі швидкістю равликів, витрачаючи життя на перельоти між брудними кам'яними брилами. А ті хто збудував обеліски залишили нам ключ до стабільних міжгалактичних мостів! Я розгадав їхню структуру, Руслане! Я розібрав їхню логіку!

— Ти нічого не розгадав! — відрізав, відчуваючи, як адреналін прискорює пульс до сотні. Дихай повільно, чорт забирай. Вдих — чотири, видих — чотири. — Тебе просто засліпила власна гординя. Ти побачив гігантський механізм і вирішив, що якщо прочитав інструкцію, то став його творцем! Але це не міст, Борисе. Це пастка.

— Я бачив розрахунки! — гаркнув він, і в його русі з'явилася нервова, смикана агресія. — Нуль-обеліск — це ключ до порталу. Потрібно лише подолати початковий гравітаційний бар'єр, вивести поле на пікову частоту, і горловина стабілізується! Ми отримаємо прямий коридор. Земля, Русландія, інші галактики — все це стане єдиною мережею. Моє ім'я буде вкарбоване в історію поруч із Ціолковським та Айнштайном. Я не просто колоніст-невдаха з розбитого корита. Я той, хто подарував людству Всесвіт!

Ми продовжували кружляти. Мої очі безупинно сканували його скафандр. Посилені щитки на грудях, захищений шолом. Якщо він піде на таран або пустить у хід плазмовий різак, у мене не буде шансів. Моя єдина зброя — швидкість і спритність, Я міг би скільки завгодно кружляти навколо Бориса, але саме часу в мене не було.

19% кисню. Індикатор блимав уже жовтим. 

— Твоє ім'я ніхто не згадає, Борисе, бо нікому буде читати підручники, — промовив, приховуючи своє роздратування. — Ти кажеш про міжгалактичний міст? По той бік мосту гине корабель з розумними істотами! Левіафан затягує у горловину аномалії. Їхній корабель розриває на шматки гравітаційними полями. Вони евакуюються в рятувальних капсулах! Я бачив їх! Я мав контакт з однією з істот, декілька годин тому!

Борис на мить пригальмував крок, але тут же знову пішов по дузі, міцніше стискаючи держак різака:
— Брехня. Дешева маніпуляція, щоб змусити мене завагатися. Ти завжди був занадто м'якотілим для великих рішень, Руслане. Тобі не збагнути величі задуму. Навіть якщо там гине чужий корабель — це допустимі супутні втрати. Прорив вимагає жертв.

— Це не супутні втрати, ідіоте! — не витримав я, зробивши півкроку вперед і тут же відступивши, коли плазмовий факел загрозливо промайнув повз мене. — Якщо Левіафан упаде на планету, кінетична енергія удару зітре все з поверхні. Ми згоримо тут за секунду! А якщо аномалія не стабілізується, а схлопнеться в неконтрольовану сингулярність — вона зжере цей сектор разом із тобою, мною, Софією і всіма твоїми мріями про славу!

— Софія... — Борис скривився за тонованим склом шолома. — Вона така ж сліпа, як і ти. Ви обоє чіпляєтеся за своє крихітне життя в цій пустелі, замість того, щоб зробити крок у безсмертя. Обеліск витримає. Я провів математичне моделювання...

— На чому?! — перебив я його. — На процесорах нашого напівмертвого модуля? Проти технологій, які будувалися мільйони років тому? Рій відмовився підходити сюди, Борисе! Навіть машинний розум Творців руйнується від випромінювання цієї вежі! Якщо їхня наноматерія розсипається на атоми поруч з обеліском, що, по-твоєму, станеться з твоїми генераторами, коли резонанс досягне піка?!

Мої слова нарешті влучили. Я побачив це по тому, як опустилися його масивні плечі. На частку секунди його впевненість дала тріщину. Він кинув швидкий, мимовільний погляд на вершину моноліту, де зелені блискавки вже зливалися в суцільну корону що яскраво сяяла.

Але фанатизм — це хвороба, яка не лікується логікою. Його затягнуло занадто далеко. Визнати мою правоту зараз означало для нього визнати себе не пророком і першовідкривачем, а зрадником, вбивцею і божевільним, який мало не готовий знищити світ.