Частина 5

Раяплан летів на максимальній швидкості.

Під нами пропливала Русландія — чорна, сіра, вкрита плямами шереху й піску. На висоті десяти тисяч метрів поверхня здавалася майже гладкою, але я вже знав, що це обман. Десь там, під тонким шаром чорного піску, ховалися гострі як леза камені, ущелини й старі пересохлі річища, здатні сховати колоніальний модуль разом з усіма його запасами.

До нуль-обеліска залишалося пів години.

Я тримав курс на північ, майже не змінюючи напрямку. Раяплан слухався мене без затримки. Його органічний корпус плавно реагував на кожну зміну вектора, а Рій обробляв дані про рельєф і атмосферу. В якийсь момент перестав відчувати його присутність окремо від апарата. Він був у сенсорах, у візорі, у плавності кожного повороту.

Саме тому перші зміни я помітив не відразу.

На горизонті з’явилася темна смуга. Спочатку вирішив, що це гірський хребет, хоча карта показувала рівнину. Потім смуга почала рухатися. Вона ширилася в обидва боки, повільно накриваючи поверхню планети.

— Софіє, ти бачиш це? — запитав активуючи комутатор.

Відповідь прийшла із затримкою.

— Бачу. На північному секторі формується атмосферний фронт. Але це не звичайна буря.

Я зменшив висоту на кілька сотень метрів. Раяплан відреагував миттєво, і чорна поверхня Русландії стала ближчою. Над горизонтом уже здіймалася стіна піску. Вона не просто котилася по землі — її верхній край підійматися в небо, закручуючись у гігантську спіраль.

Між пластами пилу спалахували фіолетові розряди. Вони не падали з хмар, як звичайні блискавки, а бігли горизонтально, розгалужуючись у повітрі й зникаючи в товщі бурі.

[Зафіксовано різке зростання гравітаційних і електромагнітних збурень,] — повідомив Рій. [Причина — збільшення потужності мережі обелісків.]

— Усіх?

[Ствердно. Потік енергії спрямовується до нуль-обеліска.]

Я стиснув долоні в адаптивних заглибленнях раяплана.

— Значить, це не Борис.

— Руслане, — голос Софії став різкішим, — я фіксую рух на південному заході. Дві гравіплатформи. Це, ймовірно, Борис.

Я розвернув раяплан у той бік. На голографічній карті виникли дві тьмяні позначки, що рухалися крізь пилову завісу. Пішов на зниження додаючи швидкості.

Мені потрібно було лише перехопити його на підході. Змусити зупинитися. Пройти на надзвуковій швидкості раяпланом повз платформи, щоб перевернути їх та налякати Бориса. Я ще не знав, як вимкнути обеліск, але якщо Борис буде бачити що у мене є технології Роя, він муситиме рахуватися з цим. 

Я летів прямо на нього. Відстань скорочувалася. П’ятдесят кілометрів. Тридцять. Двадцять.

А потім буря накрила нас.

Це сталося так швидко, що я не встиг зреагувати. Ще секунду тому попереду лежала сіра рівнина, а наступної навколишній світ зник. Візор залило помаранчево-чорним маревом. Піщинки били по корпусу з такою силою, що здавалися потоком металевої крихти.

Раяплан почав тремтіти. Не від слабкості — його сенсори втрачали орієнтири. Атмосфера стала щільною від пилу, електричні розряди спотворювали навігацію, а магнітні частинки створювали перешкоди для всіх активних систем.

— Софіє, де він?

У відповідь почувся тріск.

— Я втратила їхню мітку... Руслане, повторюю, я більше не бачу платформ. Вони зникли з радарів.

— Рій?

[Контакт з об'єктом Борис втрачено. Оптичні системи неефективні. Радіолокаційний канал нестабільний.]

Я вилаявся і різко смикнув вектор убік. Раяплан слухняно розвернувся, але в цій каші неможливо було зрозуміти, де північ, де схід, а де ми взагалі перебуваємо. Навколо не існувало ні горизонту, ні землі суцільна темна пастка. Лише на самій інтуїції, та в моменти фіолетових спалахів я міг зрозуміти де поверхня.

Я намагався знайти Бориса за тепловим слідом, але пилова завіса поглинала все. Навіть якщо платформи пролітали за кілометр від мене, то б не побачив їх.

Ми втратили можливість перехопити його на підході.

Це була моя помилка. Я надто впевнено покладався на швидкість, забувши, що швидкість нічого не означає, якщо ти не бачиш цілі. Борис міг бути попереду, збоку або вже за десятки кілометрів від мене.

З силою стиснув зуби від злості на себе.

— Тоді обійдемо його. —  промовив швидше до себе, а ніж до Роя 

[Уточнення маршруту.]

— Не будемо шукати Бориса в цій каші. Переганяємо його і прибуваємо до обеліска першими.

Рій не відповів одразу.

[Прямий політ до нуль-обеліска в умовах бурі збільшує ризик зіткнення з поверхнею.]

— А якщо залишимося тут, ризик буде стовідсотковим. Ми або вріжемося в поверхню планети, або запізнимося і Борис виконає задумане.

Я взяв курс за розрахунковими координатами, знизив швидкість і почав набирати висоту, щоб вийти над основним шаром пилу. Раяплан піднявся крізь бурю, корпус тремтів, але не втрачав керованості. За кілька хвилин піщана завіса стала нижчою. Вона все ще перекривала поверхню, проте над нею з’явився примарний орієнтир — темний стовп викривленого повітря, що здіймався в небо.

Нуль-обеліск.

Він був ще далеко, але його вплив уже відчувався. Простір навколо нього наче втрачав твердість. Світло заломлювалося, обрій хвилювався, а далекі скелі вигиналися, ніби дивилися на них крізь товсте скло.

У цей момент я помітив, що Рій почав поводитися інакше.

Його присутність у системі раяплана стала нерівною. На голограмі час від часу зникали частини даних, сенсори на мить переходили в ручний режим, а навігаційні підказки почали мерехтіти.

— Рій, що відбувається?

[Зафіксовано руйнівний вплив хвиль випромінення нуль-обеліска.]

— Що вже?

[Ствердно. Хвилі від нуль-обеліска потужніші та порушують зв’язки між наночастинками на суттєво більшій відстані.]

Я відчув, як усередині живота зароджується неприємне відчуття.