Частина 3.

Спустилися ми вже ближче до вечора. Холодне світило Русландії визирнуло з-за горизонту, і тіні від покручених скель лягали на долину довгими чорними смугами.

Я ледве тримався на ногах. У мене не було того знайомого загального виснаження, коли хочеться просто впасти лицем у пісок і більше ніколи не рухатись. Скоріше, це був щемлячий бунт тіла. Від незвички боліло все. Постійна напруга м'язів у руках і ногах під час багатогодинного спуску давалася взнаки — м'язи дрібно тремтіли, ніби під шкірою пропускали слабкий електричний струм.

До корабля Роя залишалося ще близько кілометра. Мої ноги були ватні, коліна раз у раз зрадницьки підкошувалися. Нашу саморобну композитну платформу довелося залишити ще по той бік хребта, перед підйомом — я не міг би перетягнути її через прямовисні скелі. Тож цей останній кілометр мусив здолати на своїх двох. Рятувало лише те, що Рій, визнавши мене "другом", зараз мовчки тягнув мій рюкзак та важкий гермомішок, перетворивши частину своєї маси на імпровізований піддон.

Коли ми нарешті підійшли до зруйнованого корпусу, зупинився, важко спираючись руками на коліна, і спромігся детальніше розгледіти його. Із-за дивної форми, мені було важко оцінити його масштаб, але зараз поруч і з ним я почувався крихітним як ніколи. Цей корабель не був схожий на наші. Взагалі нічим. Ні за формою, ні за структурою, ні за логікою побудови. Людські кораблі — це зварні шви, болти, модулі, гострі кути, чітка геометрія металу і кераміки. А те, що лежало переді мною, нагадувало швидше мертвого океанічного гіганта, якого викинуло на чорний берег.

Корабель був розколотий на три величезні частини. Рій плавно поплив до середньої, найбільшої з них.

Я повільно пішов слідом, але дорогою помітив невеликий, відколотий шматок темно сірої обшивки, що лежав просто на піску. Я не втримався. Дістав портативний мас-спектрометр, притиснув сканер до поверхні уламка і натиснув кнопку аналізу.

За кілька секунд на маленькому екрані висвітився результат. Я натис ще раз, вдруге. Втретє. Потім стукнув по корпусу приладу, думаючи, що він просто збоїть.

Але спектрограма не брехала. Це була органіка.

Візуально поверхня корабля нагадувала панцир якоїсь доісторичної комахи або химерного молюска. Структура була дуже схожою на кісткову тканину чи надщільний корал, але позбавлена пор. За щільністю та міцністю вона, напевно, не поступалася нашим найкращим титано-вуглецевим сплавам, але сканер показував, що вона була суттєво легшою. Ось чому Рій виходив на полювання за металом. В його кораблі він був відсутній.

Ми підійшли до середньої частини корпусу. Там, де в людського корабля мав би бути шлюз або вантажна рампа, перед нами відкрився отвір, який найбільше нагадував діафрагму в старих вінтажних фотоапаратах. Дванадцять пелюсток. Тільки замість металевих пластин ці пелюстки були зроблені з м'якого, напівпрозорого матеріалу, схожого на матовий силікон або щільний хрящ.

Рій зупинився біля отвору.
[Об'єкт Руслан залишається тут. Рій ініціює протокол доступу та активації систем. Очікувати,] — сухо видав комутатор.

Хмара наночастинок просто просочилася крізь отвір між пелюстками та зникла в темряві корабля.

Я залишився стояти назовні. Поки Роя не було, підійшов ближче до корпусу, увімкнув ліхтар на шоломі на повну потужність і почав методично досліджувати поверхню.

Те, що здалеку виглядало як звичайні нерівності на графітовому, матовому корпусі, зблизька виявилося складною системою барельєфів. Вони нагадували нашарування, які виникають під час природного зростання кісток або деревних кілець, але тут вони не були хаотичними. Вони щільно прилягали один до одного, утворюючи ідеально симетричний, хвилеподібний візерунок уздовж усього корпусу. В деяких місцях, де, ймовірно, розташовувалися силові вузли, ці барельєфи були більшими, масивнішими, утворюючи справжні ребра жорсткості. В інших місцях — там, де ховалися сенсори чи комунікаційні матриці — візерунок ставав тонким, делікатним, схожим на капілярну сітку.

Це було неможливо. На якому рівні має бути генна біоінженерія, щоб Творцям вдалося виготовити органічний комічний корабель?

— Софіє, ти це бачиш? — промовив з захопленням, активуючи камеру на шоломі й перекидаючи канал трансляції через орбітальний зонд прямо на головний модуль.

Кілька секунд у динаміках була лише статика, а потім прорвався її голос. У ньому звучав той самий суміш шоку і професійного захвату, який я зараз відчував сам.
— Бачу… Руслане, що це за матеріал? Сенсори показують біологічні макромолекули, але з кристалічною решіткою на основі кремнію. Це… це суперечить усім правилам органічної хімії!

— Я маю божевільну теорію, — відповів, проводячи рукою в товстій рукавиці по гладкому барельєфу "ребра". — Цей корабель не будували у доках. Його виростили.

— Виростили? Як генномодифіковану тварину?

— Так. Це програмований ріст панцира. Дивись на ці напрямні лінії. Вони задали матрицю ДНК, а потім просто годували його або подавали енергію, поки він не виріс у космічний корабель. Він живий, Софіє. Ну, або був живим, поки не розбився тут.

— Неймовірно… — прошепотіла вона в динамік. — Якщо їхні кораблі — це живі організми, то що тоді собою являють їхні технології керування? Як вони з ними взаємодіють?

Я відступив на крок від корпусу і подивився на напівпрозорі пелюстки шлюзу.
— Ось це ми зараз і дізнаємося. Рій пішов усередину, активувати якісь  системи. Сподіваюся, мені не доведеться встромляти собі в голову якийсь органічний щуп, щоб завести тутешній двигун.

Пелюстки діафрагми раптом здригнулися. По їхній поверхні пробігла м'яка, фосфоресцентна хвиля блідо-синього світла. Отвір почав повільно й абсолютно безшумно розкриватися, немов велетенська квітка, запрошуючи мене всередину.

Цього разу шлюз відкрився на повну ширину, дозволяючи мені пройти, навіть не пригинаючи голову. За ним, метрів через п'ять, був ще один такий самий отвір, але його пелюстки складалися з чорного, повністю матового матеріалу.