Частина 1.

Я побіг до відсіку з припасами, на ходу перекушуючи енергетичними батончиками. Жував на автоматі — просто закидав у себе паливо, бо часу було обмаль. І це ще за умови, що Рій не помилився в розрахунках. Мені потрібні були припаси щонайменше на десять днів, вода, їжа, аптечка, енергоелементи та хоч якийсь транспорт. Без нього вся наша розмова про нуль-обеліск залишалася просто красивою формулою приреченості.

— Софіє, збереш мені все необхідне на десять діб? — кинув через плече, вже дістаючи зі стелажа діагностичний планшет. — Вода, концентрати, кисень, ремонтний комплект, батареї. Все, що зможу потягнути.

Вона навіть не стала сперечатися. Лише коротко кивнула і відразу рушила до складу. А я вийшов назовні, бо найбільше мене зараз цікавило одне — чи встигну воскресити хоч одну гравіплатформу.

Надія жевріла в мені до того самого моменту, поки не побачив їх зблизька.

Вона розлетілася на друзки, як дзеркало під ударом. Борис знав свою справу. Не просто ламав — нищив так, щоб я втратив не години, а дні  на відновлення. В кожній гравіплатформі антигравітаційний модуль був грубо вирізаний плазмовим різаком. Не відкручений, не пошкоджений — саме вирізаний, разом із кріпленнями, кабельними вузлами та половиною сусідньої обв'язки. На додачу через панель керування йшов глибокий стоплений розріз. Контури злиті в суцільну шлакову кірку. Навіть якщо на складі знайдуться запчастини, друк нового антиграва і потім калібрування заберуть достобіса часу.

Я повільно сів на край однієї з платформ і обхопив голову руками.

— Думай, — сказав сам собі. — Думай, чорт тебе забирай.

Збоку, як завжди безшумно, висів Рій і спостерігав. Його фіолетова маса повільно пульсувала, ніби він теж обдумував ситуацію на свій машинний лад.

[Руслан втратив транспорт?]

— Так, — буркнув приречено. — Дуже влучне спостереження.

Я підвів на нього погляд.

— Ти можеш бути моїм транспортом? Підняти мене і ще стільки ж вантажу, скільки важу я сам?

Рій на секунду завмер, а тоді динамік перекладача сухо клацнув.

[Відповідь частково ствердна. Рій може переміщувати Руслана і вантаж. Але швидкість буде недостатньою для перехоплення об'єкта Борис до прибуття в зону нуль-обеліска.]

Я завмер.

— Недостатньою, наскільки?

[Розрахунок траєкторії: Борис має фору по часу. Гравіплатформа об'єкта Борис зменшує вагу корисного навантаження ефективніше. Рій з Русланом і запасами програє в швидкості на довгому маршруті. Наздогнати не вдасться.]

Оце вже було гірше. Значно гірше. Не питання “як швидко наздоженемо”, а питання “чи фізично зможемо наздогнати”.

Я піднявся і почав ходити вздовж пошкоджених платформ, дивлячись під ноги, але бачачи в голові тільки схеми, траєкторії й цифри. Борис уже мав запас по часу. Якщо ми рушимо за ним прямо зараз на Рої, то просто красиво і героїчно запізнимося до кінця світу.

— Добре, — пробурмотів фактично до себе. — Тоді інше питання. Який у нас взагалі є швидкий варіант?

Рій трохи змінив форму. Його хмара розтяглася, а потім зібралася в довгий тонкий еліпс, ніби вказівник.

[Рій може доправити Руслана за гірський хребет. Там розташований корабель Роя. На кораблі є транспорт вищого класу швидкості.]

Я навіть не відразу відповів.

— Твій корабель?

[Корабель Творців Роя. Місце падіння. Частково пошкоджений. Але швидкий транспорт, імовірно, функціональний.]

Ось воно. Я відчув, як втома на мить відступила, а мозок знову почав працювати на повну.

— І ти весь цей час мовчав?

[Руслан не запитував про найшвидший маршрут.]

Я криво всміхнувся. Звична логіка машини. Ніяких припущень, ніякої ініціативи поза рамками запиту.

— Добре. Скільки часу до того корабля?

[Перехід за гірський хребет із Русланом і вантажем — два місцеві дні з урахуванням рельєфу та навантаження.]

Два дні. Це вже було хоч щось. Не перемога, але шанс. А якщо на тому кораблі справді є апарат швидший за гравіплатформу, що в нас залишилися, тоді ми ще могли б встигнути.

— А керування? — спитав, в очікуванні простої відповіді. — Я зможу опанувати його, чи ця штука слухатиметься тільки твоїх Творців?

[Ймовірність успішного освоєння Русланом базового керування: висока. Але потрібен час на навчання після прибуття.]

— Скільки?

[Невідомо. Залежить від когнітивної адаптації Руслана.]

— Тобто будемо вчитися на місці.

[Ствердно.]

Я знову подивився на знівечені платформи. Ще п'ять хвилин тому мені здавалося, що саме тут вирішується вся наша доля. А тепер вони раптом перетворилися просто на купу зіпсованого металу, який більше не мав значення. Борис зіграв грамотно, але не знав одного — у грі з'явився ще один гравець, нелюдський, і він не врахував це.

В шоломі почувся тріскіт. Софія вийшла на зв'язок.

— Я зібрала все основне, — сказала вона. — Що з платформами?

— Нічого, — відповів сухо. — Вони мертві. 

— Тоді як ти збираєшся його наздогнати?

— На кораблі Роя є швидкий транспорт. Він допоможе добратися через гори. До свого корабля. Там пояснить, як керувати ним.

Софія на мить замовкла, ніби перетравлюючи отриману інформацію. Хоча вона і не була вже такою неймовірною.

— Ти серйозно збираєшся летіти на інопланетному транспорті? — запитала вона тихо.

— У нас є кращий варіант?

Вона не відповіла. Бо відповіді не було.

Ми з Роєм повернулися всередину і почали готуватися. Софія мовчки допомагала, але я бачив, що в неї в голові працює той самий калькулятор, що й у мене.

— Я йду один, — сказав нарешті.

Вона різко підняла голову.

— Це й так зрозуміло.

— Ти лишаєшся на базі. Моніториш аномалію, супутники, тепловий слід Бориса, будь-які зміни в роботі обелісків. Якщо Левіафан почне втрачати тягу або якщо нуль-обеліск перейде в нову фазу — я повинен дізнатися про це одразу.