81. Агнес

Коли я розплющила очі, не відразу зрозуміла, що відбувається і де я знаходжусь. Голова була важка і боліла, як з похмілля, зір був якийсь нечіткий. Але все ж я зрозуміла, що сиджу прив’язана до стільця у якійсь невеличкій кімнаті без вікон. Схоже, це був підвал чи щось таке. Було холодно і пахло сирістю. 

Я спробувала звільнитися від мотузок, які утримували мене на стільці, але нічого не вийшло, вони тільки дужче затягнулися і рукам стало боляче. 

Я відчула, як по моїх щоках потекли сльози від безпомічності і страху. Не знала, хто мене викрав, але відчувала — добром це не закінчиться. І чомусь подумала про Ернеста. Всі ці роки я намагалася згадувати про нього по мінімуму,  а зараз мені стало шкода, що я так і не поговорила з ним, мені треба було зараз, через десять років, знайти його і закрити цей гештальт, відпустити образу, хай наші стосунки завершились, але якби ми поговорили про все, зникла б порожнеча в душі, і можливо, я була б трохи щасливішою…

Та як завжди слушна думка приходить надто пізно… Я знову відчайдушно стала намагатися вивільнитися з мотузок, мені здалося, що на одній руці пута уже трохи послабились, і я от-от зможу її витягнути, а тоді розв’яжу і другу… Що я буду робити далі у цій кімнаті, двері в яку напевно були замкнені, я намагалася не думати. Зараз головне було —  вже не сидіти як безпомічна жертва, що не може навіть поворухнутися. Якщо я звільнюся, а викрадач не знатиме цього, у мене буде можливість застати його зненацька, вдарити чимось… цим самим стільцем, наприклад, і спробувати втекти… Шансів небагато, але все ж не нуль. 

І я продовжувала, незважаючи на біль у розпухлих зап’ястках, смикати руку, поки вона не звільнилася повністю. І цієї миті, коли залишалося ще зовсім мало часу до того, щоб я зовсім зняла ці пута, двері відчинилися, і до кімнати увійшов він, той, кого я найменше очікувала тут побачити. 

— Ти що витворяєш? — він скривив обличчя, випускаючи клубу диму прямо в мене. Я одразу закашлялась. 

В цю мить він схопив мене за руку і різко приклав палаючий кінець цигарки мені до запʼястка. 

Я відчула різкий біль і скрикнула.

— Як завжди, робиш що хочеш?  — він тримав мене за руки. — Не цього разу, Агнес… 

Я була в такому шоці від болю і несподіванки, що спершу не могла вимовити й слова, тільки плакала. 

 — Відпустіть мене, будь ласка. — зрештою прошепотіла. 

— Ти була поганою дівчинкою, — він похитав головою. — Тепер треба тебе покарати. А я так довго чекав на нашу нову зустріч… Ти відштовхнула мене знову. Це була твоя помилка. 

 — Я не зробила вам нічого поганого… Якщо ви зараз мене відпустите, я забуду це і не буду звертатися до поліції… Просто розв’яжіть ці мотузки і відчиніть двері…

— Ти відштовхнула. Я хотів дати тобі шанс, хотів! Але що ти зробила? — він підвищив голос. — Що ти зробила, Агнес? 

 — У вас не всі вдома! — закричала я.  — Я нічого не робила, залиште мене в спокої! 

Відчувала, що в мене вже починається панічна атака, я вся тремтіла, серце аж вискакувало з грудей. І я знову й знову повторювала:

 — Відпустіть мене! 

— Ні, — він похитав головою. — Тепер ти завжди будеш зі мною. Ми ніколи більше не розлучимось. І інші чоловіки не будуть бачити тебе. Не будуть торкатися. Я не дам Максу тебе зіпсувати. Ви не зійдетесь! Вистачило мені і Ернеста твого! Добре, що ви так швидко розбіглись!

— То це ви тоді стежили за мною? — його слова ніби перевернули все з ніг на голову. Я ж думала, що то був Андрій Вікторович, а виходить, він ні при чому…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!