76. Ернест

Мене не хотіли випускати з лікарні, але я все одно написав розписку і вийшов. У мене не було часу на те, щоб лежати і розслаблятись там. Агнес все ще була мертвою. Але я сподівався, що я близький до розгадки. 

Ден завіз мене додому і ми домовились зустрітись у відділку за дві години. Я привів себе в більш-менш нормальний вигляд і поїхав на роботу. Треба було дати тілу краплю перепочити перед переміщенням. А вже ввечері я збирався переміститись назад до Агнес. Те, що я кинув її, не допомогло. Вона померла все одно. Тож треба було шукати інший спосіб. 

У відділку ми довго і нудно спочатку отримували дозволи, а потім переглядали записи і шукали машину.

І, вуаля, хоч деякі моменти і були стерті, але ми знайшли і як він виїжджав з дому, і як повертався. І його рух в напрямку, де був я.

— Але цього мало, — я насупився. — Моменту збиття на дорожніх камерах нема. Що там було навколо крім найближчого магазину, в якому камер не було?

— Ще якесь офісне приміщення, — відповів Ден. 

Я відкрив гугл-карти і наблизив їх на місці мого збиття. Там дійсно був офіс. А ще там поруч стояли банкомати. А за ними був банк.

— Тут банкомати і приміщення банку. Там мають бути камери, вони, правда, не прямо навпроти місця збиття. Але з камер банку вони б нічого не стерли так просто, я думаю. Або б не додумались. Там не знімуть момент збиття, але покажуть, які машини були там за мить до збиття.

 — Так, ти маєш рацію, в банку є охорона, навряд чи вона б дала стерти записи…

— Вони б могли зламати дистанційно. Але це ж банк. Все ж, в банку захист кращий, ніж в якомусь вуличному магазині. Авжеж, при бажанні можна стерти все, але будемо сподіватись на те, що зловмисник не додумався до цього. 

 — Так, будемо сподіватися, що удача на нашому боці, — кивнув Ден. 

— Треба їхати прямо зараз. І взяти ті записи. Ходімо до машини…

***

Коли ми приїхали в банк, то кляті бюрократичні нюанси все ж забрали час. Але врешті-решт нам надали записи за ту годину, коли мене збили. 

Ми скопіювали ту годину на флешку і поїхали назад до офісу. Почали все перевіряти і таки знайшли цей момент. 

— Дивись, це точно ця машина! — я зробив стоп-кадр. — Чорна "Тойота камрі". Але якість кепська, номерів не видно. Надто далеко… Нам треба знайти тепер чорну камрі на попередніх записах з дорожніх камер. 

 — Так, можливо там буде кращий ракурс і можна буде роздивитися номери…

— Дорожні розраховані на фіксування порушень, авжеж, там розпізнають номери, — хмикнув я. — Займись цим. У мене є ще одна справа. 

 — Яка ще справа? — Ден здивовано поглянув на мене. 

— Особиста, — я зітхнув. Не міг же я сказати Дену, що планую повернутись в минуле, він мене точно в лікарню назад покладе. — По часу на сьогодні ми все одно завершили. Даси запити на камери, думаю, нам їх дадуть завтра, бо сьогодні вже майже сьома. 

 — Так, без проблем, — відповів він.  — Ти там будь обережніший. Бо раз обійшлося, але поки ще не знайдений той, хто сидів у “Тойоті”...

— Так, буду, — я кивнув. Я дійсно мав бути обережним, бо від того залежало не тільки моє життя, але і життя Агнес…

***

Коли я повернувся додому, я оглянув себе в дзеркало. Мені стало краще, порівняно з вчора, коли я прокинувся в лікарні.

Головний біль був звичним, не гірше, ніж зазвичай. 

Я взяв телефон до рук і зайшов в зміну дати.

Серце билось швидко. Невже я хвилювався? Я вже стільки разів це робив. Пофіг на біль. Я рішуче натис на зміну дати і замружився, але….

Нічого не відбулось. 

Я розплющив очі і спробував зробити все заново, але знову не спрацювало.

— Ні… Цього не може бути… Я все робив правильно! Чому ти не переносиш мене назад?!

Я знову і знову робив те ж саме, але ефекту було нуль. Агнес була мертва, а я не міг повернутися…