75. Агнес

Макс, мабуть, побачив, що вираз мого обличчя змінився, коли я читала те повідомлекння, тому що відразу запитав:

— Щось трапилось? Ти так уважно дивишся на телефон… 

— Та це якийсь дивак, все пише і пише, треба заблочити його, — сказала я. — Нічого особливого. 

— Може, мені з ним розібратись? — запропонував Макс. — Якщо даси його номер, я це зроблю. 

— Думаю, він тільки й чекає, щоб я почала розбірки, є такі люди, як енергетичні вампіри, — я знизала плечима. — Якщо його ігнорити, йому набридне писати і він знайде когось іншого, щоб діставати повідомленнями…

— Ну дивись… Якщо що, ти знаєш, до кого звертатися, — він усміхнувся. — Обміняємось номерами? Тоді ти не давала мені номер, ну, в універі…  Не те щоб я не міг його вирахувати, але в твоєму випадку я хочу його знати тільки якщо ти дозволиш, — тут же додав Макс.

— Звичайно, записуй, — я продиктувала свій номер.  — Мені було дуже приємно поговорити з тобою, Максе.

— Ну, ми ж ще побачимось. Я підберу тобі машину, — він підморгнув мені. — Перегляну варіанти, пришлю тобі, а потім разом зʼїздимо і подивимось на найкращі варіанти. 

— Супер, буду дуже вдячна, — усміхнулась я. — Пропозиція щодо того, щоб я в свою чергу допомогла тобі, як професіонал, залишається в силі. Звертайся…

— Добре, я з задоволенням запрошу тебе переглянути мій гардероб, — Макс лукаво усміхнувся. — Коли ти можеш? 

— Зараз погляну, — я відкрила Гугл-календар. — В суботу у мене вільний день, можемо зустрітися.  Якщо, звісно, в тебе вийде. 

— Так, субота підходить, так навіть краще, — він кивнув. — Менше роботи, більше вільного часу. Зранку маю тренування, в обід пару зустрічей. Можу десь після четвертої. 

 — Супер, мені підходить, — я кивнула і записала в календар о четвертій “Макс”.  — Я така неуважна, весь час щось забуваю, тому маю записувати, — пояснила, ніби вибачаючись. 

— Ну, як на мене, записи тільки показують, що ти серйозно ставишся до роботи, нічого поганого в тому немає, — він знизав плечима. — Я теж записую зустрічі в календарі…

Я підняла голову від телефону і раптом побачила за сусіднім столиком чоловіка, який уважно дивився на нас із Максом. Його обличчя здалося мені знайомим, але лише через кілька секунд я зрозуміла, що це наш викладач економіки, Андрій Вікторович. Ну, судячи з його дорогого одягу, навряд чи він досі був викладачем. Мені навіть здалося, що я раз чи два бачила його по телевізору, отже він став публічною людиною…

 — Сьогодні день зустрічі зі старими знайомими, — сказала я Максу. — Бачиш, за столиком по діагоналі від нас сидить наш викладач? Економіку вів…

— Ну, у мене він не вів, — кивнув Макс. — Але так, він же балатується в мери, я про нього все ж дещо знаю, бо він став доволі популярним серед населення останнім часом. В нього влили багато грошей. 

 — О, то він політик, я ж думаю, де його бачила, — сказала я. — Ну, він завжди був честолюбивим. І неприємним типом. 

Ці слова вирвалися ніби мимоволі, я не збиралася їх говорити. Але слово не горобець…

— Неприємним? — перепитав Макс. — Він що, ліз до тебе? — Макс завжди був доволі розумним, я знала це, хоч він і забивав на навчання.

 — Ну, не те, щоб прямо чіплявся, але проявляв знаки уваги, поки я не сказала йому, що в мене є хлопець. Але потім ще деякий час він ніби стежив за мною… Я бачила його машину біля свого будинку. А потім він зник з мого горизонту, і я була дуже рада цьому. 

— А ті повідомлення? Раптом це він? — запитав Макс. 

Я чомусь не асоціювала ті повідомлення з Андрієм Вікторовичем, мені підсвідомо здавалося, що це хтось інший. Але, бачачи зараз, як він пильно на нас дивиться, я подумала, що не варто відкидати його кандидатуру. 

 — Може, й він… — промовила я замислено…

***

гортай далі, там продовження ------------>