74. Ернест 

#теперішнє

Перше, що я відчув, це сильний біль. Спробував розплющити очі, але вийшло не одразу. Та щойно вийшло, лікарняне світло сильно вдарило по зіницях і я знову замружився. У мене все болить, але ніби і ногами і руками можу поворушити, і це вже радує. 

Почув, як апарат біля мене почав пікати. Певно, він якось мав сповістити за моїми показниками, що я прокинувся, бо до палати одразу зайшов лікар.

Лікар взяв мене за руку і послухав пульс, потім зазирнув мені в очі:

— Як ви себе почуваєте? Голова болить?

— Все болить, і голова, і тіло, — я кивнув. Подумав, що голова ще може боліти від моїх переміщень, вона завжди боліла останнім часом. — Ви перевіряли мені голову? З нею все в порядку? — серце забилось частіше. Вони мали перевіряти після аварії. 

— У вас струс мозку, — сказав лікар. — Кілька днів потрібно дотримуватися постільного режиму, обмежити читання, телефон тощо. А так ви в сорочці народилися, якщо не рахувати синців від забоїв, ніяких серйозних травм немає. 

— Правда? — я здивувався. Чомусь був впевнений, що у мене там як мінімум якась пухлина. Невже все обійдеться… — Тільки струс? 

 — Ще виявлена анемія, але призначимо вам препарати, і все має нормалізуватися, — сказав він. — Вам треба більше відпочивати, таке враження, що ваш організм виснажений. Але якщо візьмете відпустку, будете правильно харчуватися, уникатимете стресів, все минеться. 

Я розумів, що ніяку відпустку я не візьму. У мене на це немає часу. Я маю врятувати Агнес, а для цього мені потрібні докази того, що в цьому винен викладач. Скоріш за все це дійсно він. 

— Ну, постараюсь більше відпочивати, — я кивнув.— А можна мені додому? Не люблю лікарні. 

 — Сьогодні ми ще маємо поспостерігати за вашим станом, а завтра, якщо не буде ніяких проблем, ви зможете поїхати додому. Але ніякого навантаження на організм мінімум тиждень, ви маєте більше лежати, ну або гуляти на свіжому повітрі. 

Якби він знав, які навантаження на мене чекають, то точно не випустив би завтра. Але у мене немає часу відпочивати. Я маю повернутись до Агнес. Хоча, можливо, спочатку є сенс довести, що винним в усьому є викладач. 

— Добре, дякую…

***

Майже одразу після того, як я прокинувся, до мене примчали копи і Ден. Лікар не дуже хотів їх впускати, але я мав дати свідчення. 

Власне, я все їм розповів.

І те, що я йшов на зелений, і те, що машина зʼявилась ніби нізвідки. 

— Може, водій був п’яний чи під наркотиками, — сказав один із поліцейських, — будемо шукати, піднімемо записи з камер…

— Це не було схоже на випадковість, — я похитав головою. — Ну добре, шукайте, дякую. 

Ми обмінялись контактами і копи пішли, лишився тільки Ден.

— Ти чув їхній тон… Вони не вірять, що копа могли збити спеціально, — я насупився. — Але я обережний. Хай і дійсно був втомлений, але та машина хотіла мене збити, це було спеціально. 

— Може, це був хтось, кого ти посадив, — він знизав плечима. — Таке буває, злочинці злопам’ятні. Але ми обов’язково знайдемо його і притягнемо до відповідальності. 

— Їдь зараз і скопіюй записи. Якщо вони там є… А якщо нема, то це буде доказом, що все було спеціально, — я насупився.

— Якраз збирався це зробити, — Ден підморгнув мені. — Одужуй і не бери дурного в голову! 

— І що дурного я, по-твоєму, беру в голову? — я вигнув брову. — Ти ж сам казав, що це може бути хтось зі злочинців, яких я садив… Стоп, — я замислився. — Або це хтось, кого я хочу посадити. І заодно перевір машину нашого політика.  Хоча я сумніваюсь, що він зробив би щось таке особисто. 

 — Може, йому “жучків” поставити? — замислився Ден. — Якщо це він замовив наїзд на тебе, то рано чи пізно проговориться… Бо він не дурний, щоб робити це власноруч, міг найняти когось…

— Так, давай влаштуємо стеження за ним, — я кивнув. — Вибʼєш нам дозвіл на прослушку? Але навіть поки ще він не буде підтверджений, я хочу, щоб ти вже зараз почав вести нашого підозрюваного… Всю відповідальність за обхід протоколу візьму на себе…

***

гортай далі, там продовження ------------>