72. Ернест

#теперішнє

Я почувався кепсько, але швидко привів себе в порядок, принаймні, зовнішньо. Хоча, порівняно з тим, яким я був до переміщень, це була лише жалюгідна версія мене. Щоки впали, обличчя стало якимось зовсім худим, під очима були величезні кола, ніби я зовсім не сплю.

А ще я дуже переживав за Агнес і за те, як вона там зараз. 

Але було ніколи жаліти себе. Я перевірив і Агнес все одно виявилась мертвою, не зважаючи на всі мої зусилля, на те, що я залишив її. Хотілось знищити цей довбаний телефон. Толку від нього, якщо він не працює, як мені треба, якщо він все одно не дає мені врятувати її? 

— Дибільний мобільний, — пробурмотів я, нарешті зібравшись і пішовши до Дена.

— І все ж ти кепсько виглядаєш. Якби я тебе не знав, подумав би, що ти став чимось зловживати, — сказав Ден, коли ми вже сіли в машину. 

— Нічого я не вживаю, — я насупився. 

— Тобі в лікарню треба, — не відставав він. 

— От розплутаємо справу, там подивимось, — відмахнувся я. — Може, і сходжу.

Сам же я розумів, що піду до лікарні тільки тоді, коли врятую Агнес. Чесно кажучи, я все ж боявся наслідків моїх переміщень. І думав, що, можливо, вони доволі кепські. Але мені не можна було відволікатись на подібні думки. Головним було врятувати Агнес, а що буде далі — це вже не так важливо. 

Ден дізнався, що клятий колишній викладач зараз мав вже бути в офісі, тож ми поїхали одразу до офісу. 

Коли прийшли на рецепцію, молода дівчина одразу запитала:

— Добрий день, ви до Андрія Віталійовича? Він зайнятий, на превеликий жаль, не зможе вас прийняти… 

— Ми з поліції, — я дістав посвідчення та ордер, і показав дівчині. — Він зобовʼязаний вийти до нас зараз же. У нас є постанова.

— А що трапилося? — вона зблідла, в очах з’явився переляк. — Всі документи у нас в порядку…

— Це ніяк не стосується вашої робочої діяльності, не переживайте, — Ден похитав головою. — Але якщо він не вийде, або якщо ви допоможете йому зараз втекти, оце вже буде порушення закону з вашого боку, — прилякнув він її. 

 — Добре, зараз я його покличу, — вона встала і зайшла до кабінету свого шефа. За хвилину з кабінету з’явився наш підозрюваний. 

 — Добрий день, це знову ви? — запитав він з невдоволенням в голосі. — Краще б справжніх бандитів ловили! Хто вам заплатив, щоб мене переслідувати?

— У нас є постанова, — сказав я і показав йому папери. — Пройдіть, будь ласка, з нами. 

Він аж змінився на обличчі:

— Знову написали заяву колишні студентки? Так, я був суворим викладачем, не давав нікому спуску, але й вони були дуже нахабні! Не хотіли вчитися, їм треба було все на халяву…

"Або не хотіли з тобою спати", — я ледь втримався, щоб не сказати цього вголос. Мені не можна було, щоб мене відсторонили.

— Ви проїдете з нами, напишете розписку про невиїзд, а там далі буде тривати розслідування. Якщо ви спробуєте втекти, знайте, що слідчі вважатимуть, що ви винні. 

— Добре, — буркнув він. — Але коли виявиться, що мене звинувачують безпідставно, у вас же будуть проблеми! В мене є зв'язки в вищих колах! 

— Так, авжеж, — пробурмотів я. — Сподіваюсь, це не погроза?

— Я просто констатую факт, — огризнувся він.  

— За погрозу теж можна отримати покарання, — зауважив Ден. — Добре, поїхали до відділку…

***

Коли ми вже все оформили, Андрій був дуже злий. За ним приїхали його люди і навіть адвокат. Але що міг зробити адвокат? Подивитись на нас? Він думав, це нас налякає? 

Ми витратили багато часу на це. Ден хотів підвезти мене додому, але я сказав, що доберусь і сам. Шкода авжеж, що не на машині, але пофіг, що я, на транспорті раз не доїду?

Правда, я жив не біля метро, мені треба було їхати на маршрутці. 

Я пішов в бік зупинки, зелений вже миготів, треба було переходити швидше. І я майже перейшов, аж раптом побачив яскраве світло фар, після яких послідував удар і все навколо просто зникло…

***
дякую за коментарі)