71. Агнес

Мені снився дуже приємний сон. Тепле море, схід сонця, ми з Ернестом босоніж ідемо по пляжу біля самої води, так що вона набігаючи, лиже нам ноги, а потім знову відбігає, щоб за хвилину повернутися. Над морем кружляють чайки, пахне свіжістю і сіллю, Ернест тримає мене за руку і щось розповідає, а мені так добре… Я розумію, що так буде завжди, що ми поселимося тут, біля моря, будемо щодня тут гуляти, тільки удвох…

Аж раптом якийсь надокучливий звук увірвався у цю реальність, ніби дзижчання великого джмеля. Мені здається, що це пливе моторний човен, я озираюся, човна немає, але неприємний шум все наростає і якоїсь миті все починає розпадатися — і море, і земля, і небо, все ніби стає прозорим, а потім зникає, і я отямлююся, лежачи на дивані у своїй кімнаті.  А неприємний шум — то просто деренчання будильника. Я простягнула руку на тумбочку, але телефона там не знайшла. Встала з дивану — і побачила, що він лежить на робочому столі. Підійшла і вимкнула його, і тут мій погляд зафіксував на столі якийсь аркуш паперу, якого ще вчора тут не було. Я впізнала почерк Ернеста і з полегшенням подумала, що, мабуть, просто я вчора заснула, а він не хотів мене будити і тихенько пішов, а в записці побажання спокійної ночі чи щось подібне. 

Все ще усміхаючись від думки про те, який Ернест хороший, я взяла аркушик до рук і почала читати. 

"Агнес, я знаю, що вчиняю, як остання сволота, але у звʼязку з тим, що відбувається… Я думаю, нам варто розійтись. Пробач мені. Я не кохаю тебе.” — було написано там. 

Спершу я подумала, що це просто якийсь жарт. Не смішний жарт. Потім мені стало страшно. Я подумала про те, що з Ернестом могло статися щось погане, він останнім часом не дуже добре виглядав, може, він захворів на щось серйозне і вирішив не бути для мене тягарем? Чи ще в якусь халепу потрапив?

 Я, так і тримаючи той аркуш в руках, побігла до дверей. Добре, що я заснула вчора одягнена, не довелося витрачати час на пошуки і натягання на себе одягу. Вже за мить я була на сходовому майданчику і дзвонила в двері Ернеста. 

Я почула за дверима кроки, у вічку щось промайнуло, то певно, він подивився, хто прийшов. Але двері не відчинялися. 

— Ернесте, відчини, будь ласка, нам треба поговорити! — сказала я. 

— Нам немає про що говорити, Агнес. Ти ж прочитала лист? Все це правда, — сказав він холодним голосом. 

— Але чому, має бути якась причина! Щоб ти вчора кохав мене, а сьогодні перестав, — мені на очі навернулися сльози від образи. — Що я не так зробила? 

— Не можна так кардинально брати і міняти життя. У всього свої наслідки, справа не в тобі, — він зітхнув. — Будь ласка, не стій тут. Іди додому.

 — Тоді в чому справа? Ти обіцяв захищати мене, бути поруч все життя! Значить, ти боягуз? — вигукнула я в розпачі. — Тобі хочеться спокійного, безпроблемного життя? Чи, може, ти Макса злякався?

— Так, я обіцяв захищати тебе, Агнес, — додав він втомлено. — Я так втомився… Втомився боротися з долею. Тобі цього не зрозуміти. Будь ласка, не ходи більше до мене. Я все сказав. 

 — Що ж, мені дуже шкода, що ти виявився таким… втомленим. Бувай, Ернесте, більше я тобі нав’язуватися не буду, — сказала я, ковтаючи сльози. 

Повернулася і пішла до своєї квартири. Здавалося, світ ніби в одну мить втратив свої кольори, став чорно-білим і безрадісним. Тепер мені доведеться вчитися жити з цим відчуттям. “Завжди” — таке сумне слово, гірше від нього тільки “ніколи”. Я завжди буду сама і ніколи не пробачу Ернеста…

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Дяка за ваші сердечка книзі і коментарі!