63. Ернест

Макс похмуро дивився на мене, якийсь час тримаючи паузу..

— Що тобі треба? — зрештою сказав він. 

— Ти знаєш про Агнес? — поставив я йому перше запитання. Зараз я мав бути детективом, мав уважно спостерігати за його діями і словами, за кожним його жестом. Щоб якщо він якось до цього причетний, я це побачив. 

— Знаю, — сказав він голосом, в якому не було жодних емоцій. — І знаю, що ти зараз почнеш звинувачувати у всьому мене. 

— І звідки ти це знаєш? — я насупився. — Може, тому що ти винен? Кажи, що трапилось. Вона звʼязувалась з тобою, я це точно знаю. Подружка розповіла, що ви спілкувались.

— Так, спілкувалися, я допомагав їй купити машину, — відповів Макс.  — Але подумай сам, нащо мені було б її вбивати? Я хотів, щоб ми й далі були друзями…

— Може, тому що вона так і не відповіла на твої почуття? Може, дружба тебе не влаштовувала? — так, я розійшовся, не знаю, чому. 

 — Ти вважаєш мене якимось придурком? — насупився він. — Може, ти звісно нікого не кохав, інакше знав би, що якщо кохаєш людину, то хочеш, щоб їй було добре, щоб вона була щаслива… хай навіть не зі мною. Прості дружні стосунки — це вже було важливо для мене, але я відчував, що якби минуло ще трохи часу — вона повністю відновилася б після тяжкого розставання з тобою, і ми могли б почати все спочатку. По-справжньому… А тепер це неможливо…

Я так і не знав, чому ми з Агнес розійшлись тоді. Мене це тривожило. Це згадували всі наші спільні знайомі. Але я так і не знав, чому це трапилось. І чому після університету. Якби я просто хотів захистити її, я б міг розійтись з нею зараз в тому часі. Але ж не після університету… 

— Я кохаю Агнес, — відповів я йому врешті-решт. — Завжди кохав.

Мені треба було якось вивести Макса на розмову про наш з Агнес розрив, і при цьому не видати того, що я взагалі не в курсі, як це відбулось. Я ще не знав, чи це хоч якось допоможе мені в розслідуванні, але я все одно мав знати. Бо судячи з розповідей всіх наших спільних знайомих, винним в розставанні був я. 

 — Чому ж тоді ти її покинув? — він гостро поглянув на мене.  — Вона  ж була вірною тобі весь цей час,  не давала ніяких приводів для сварок, і потім її найбільше мучило, що ти так нічого і не пояснив — сказав, що вам треба розійтися, і крапка. Типу. так буде краще для вас обох…

Якщо замислитись за логікою, єдиною причиною, чому я міг би покинути Агнес, була її безпека. Якби я знав, що без мене вона буде в порядку, я б міг покинути її. Невже це було щось таке? Як тоді, з машиною, яка її збила? Але я не зміг поміняти минуле інакше?

Це мало сенс. Інших причин я просто не знав.

— Ти все ще займаєшся своїми брудними справами? — я обвів поглядом його офіс. — Краще б завʼязував з цим. Бо поліція тебе врешті-решт викриє, Максе.  

— Якщо ти прийшов, щоб навчати мене, як жити, то краще йди геть, Ернесте, — Макс схрестив руки на грудях.  — Ти завжди бісив мене своєю правильністю. Такі правильні люди, як ти, найчастіше і роблять великі підлості, прикриваючи їх якимись благими намірами!

— І яку ж підлість я зробив? — я насупився. 

— Ти навів поліцію на мій бізнес тоді, десять років тому… Щоб помститися за те, що мені подобалась Агнес…

Цього я точно не очікував. Значить, я таки прикрив лавочку Макса… 

— Ти розумний, міг би почати займатись чимось нормальним, — я знизав плечима. — Але знову наступаєш на ті ж граблі. Ну, я і цього разу збираюсь прикрити твій бізнес, — сказав я раптом. — Якщо кажу прямо, це вже не буде підлістю, так? Я коп, ти — бандит. І якщо тоді тебе не посадили, не значить, що не посадять зараз. 

 — То це тому ти прийшов, — він раптом усміхнувся. — Ти такий кумедний, наче надивився фільмів про американських копів, і приміряєш цю роль на себе. Але між фільмами і життям є велика різниця, Ернесте. 

Якби ж він знав, як помиляється. І що моє життя перетворилось на справжній фантастичний фільм з переміщенням в часі… Але я нікому про це не скажу. 

— Я тебе попередив, а далі роби, що хочеш… Бувай, Максе, — на цих словах я покинув його кабінет….
***
дяк за коменти і підтримку) чекаю на ваші враження