57. Агнес

— Привіт. Що таке тягнеш? — запитав, підхопивши мою сумку з такою легкістю, ніби вона нічого не важила. Ну, це і не дивно, Макс же спортсмен… — Важкувате для тебе. Давай допоможу.

 — Дякую, — трохи розгублено сказала я. — Батьки передали продукти. Я їм завжди кажу не пакувати стільки всього, а вони не слухають…

— Ну, це круто, коли є батьки, які про тебе турбуються, — він якось сумно усміхнувся. — А де ж твій Ернест? Чому це він тобі не допомагає? Невже розійшлись?

 — Він зайнятий, — швидко сказала я. Подумала, що в Макса точно якісь проблеми, чому він так сказав про батьків? Його батьки померли, чи не турбуються про нього? Хотілося спитати, але чи не виглядатиме це як втручання в особистий простір? Краще не піднімати цю тему.  — Просто саме зараз він не може, а мені треба було забрати цю сумку, хоча, звісно, можна було залишити її в камері схову, а потім разом прийти, але я не додумалась…

— Чим це він зайнятий в вихідний день? — хмикнув Макс. — Може, він тобі зраджує? Я його вбʼю, якщо це так, — він насупився. 

 — Ні, не зраджує, — я похитала головою. — Просто в нього… термінова робота. Ти ж знаєш, він підробляє, робить якісь сайти чи щось таке… От я й не стала його відволікати. 

— Нормальний хлопець все одно ніколи б не дозволив своїй дівчині тягнути таку сумку, — Макс похитав головою. — Не розумію, що ти в ньому знайшла… В ньому нічого особливого. 

Мені стало образливо за Ернеста. 

— Він дуже хороший! І якби я попросила, Ернест кинув би все і допоміг мені. Але я сама не хотіла його відволікати…

— Так і починаються всі проблеми в стосунках, — він знизав плечима. — Спочатку хтось в парі перестає щось казати, щоб "не відволікати", а потім люди віддаляються. 

— Ти що, на півставки психологм підробляєш? — я знизала плечима. — У нас реально все чудово в стосунках. Я не бачу ніякої проблеми у тому, щоб забрати сумку і донести додому..

— Я просто хочу, щоб ти була щаслива, — раптом сказав Макс неголосно. 

Моє серце раптом забилося швидше. Я поглянула на нього і побачила, що він говорить серйозно. Макс дійсно переживає за мене. І мені стало трохи незручно, що я при ньому так розхвалюю Ернеста. Мабуть, Максу сумно це чути…

 — Дякую тобі, — сказала я. — Хочеш випити чаю?

— Не відмовлюсь, — він усміхнувся. — Дякую. Тим паче, я все одно збирався донести це принаймні до квартири. 

 — У моєї мами дуже смачна випічка, вона завжди щось таке передає, тож продегустуємо разом, — сказала я. 

— Я вже в нетерпінні, — його настрій стрімко покращився. 

Я подумала, що Ернест буде невдоволеним, коли дізнається, що я запросила Макса в гості. Але ж це просто жест ввічливості за те, що він доніс мені сумку… Я не збираюся давати Максу ніяких надій, тож Ернест не повинен ображатися. А може, він і не дізнається, він зараз за Антоном стежить, тож удома його не буде…

Ми піднялися до моєї квартири, я відімкнула двері, і Макс заніс сумку на кухню. 

 — Розташовуйся, — я підсунула йому стілець. — А я зараз швиденько сумку розпакую і поставлю чайник. 

— Дякую, — він кивнув. — У тебе затишно тут. Ти будеш хорошою дружиною, ну, я так думаю. Я завжди мріяв про родину, в якій все отак затишно, всі турбуються одне про одного. Як твої батьки з цією передачею. Мої батьки хай і небідні люди, але я їх ніколи не влаштовував. Все їм було не так, вони ніколи не приймали мене таким, який я є. Тож щойно вступив в універ, перестав з ними спілкуватися. Ну, вони і не були проти. До сих пір ніяк зі мною навіть не намагались звʼязатися.

 — Це якось сумно, — сказала я. — Мені шкода, що твої батьки тебе не розуміють, можливо, з часом щось зміниться…

З цими словами я торкнулася його руки, це був несвідомий жест підтримки, я не збиралася вкладати в нього щось романтичне. Але раптом підняла очі і побачила, що в дверях кухні стоїть Ернест і дивиться на нас…

***

гортай далі, там продовження ------------>