51. Агнес

Коли я прийшла додому, то зазирнула до Ернеста, він уже повернувся з пар. 

— Приготуємо разом вечерю? — запитала я його. 

— Давай, — він усміхнувся. — Можемо заночувати сьогодні в мене для різноманіття. Правда, готувати таки краще у тебе, а то в мене там миша здохла в холодильнику…  Ну, я утрую, авжеж, але…

— Так, я це й хотіла запропонувати, — я підійшла і обійняла його. — А в суьоту відпустиш мене на вечірку до Каті? Там будуть одні дівчата…

— Ну, я ж не якийсь твій бос, чи щось,  щоб "відпускати", — він теж обійняв мене. — Я ж казав, я тобі довіряю, Агнес. Не довіряю тільки тим мужикам, які западають на тебе, щойно побачивши… Ну, це не твоя провина, що вони западають. Просто ти в мене найкраща, тож нічого дивного в цьому нема. Головне будь обережна, коли мене немає поруч, це все, про що я тебе попрошу. Ну, і завжди кажи мені всю правду, добре? Щоб не вийшло, як того разу, з тією допомогою Андрію Віталійовичу ,чи як там його… 

 — Так, ну я ж кажу тобі наперед про цю вечірку, — я усміхнулася. — І Андрія Віталійовича там не буде…

— Якщо чоловіків там не буде, я не буду переживати, що хтось буде чіплятись до тебе, — Ернест кивнув. — Але буду скучити цю ніч… Я надто сильно звик до ночей з тобою, — він торкнувся губами моєї щоки і додав пошепки: — Не дарма кажуть ,що до хорошого швидко звикаєш…

 — Ти так говориш, наче я надовго кудись їду, — я скуйовдила його волосся. — Ми завжди будемо з тобою, все життя, і коли будемо старенькі, матимемо онуків. так само будемо кохати одне одного, правда?

— Правда, — він серйозно кивнув. — Але спочатку, давай заведемо дітей, а вже потім онуків… Бажано і дітей не дуже рано. Я хочу, щоб ти насолодилась життям, юністю, молодістю, кожним етапом. 

 — Ну, років у двадцять п’ять можна, — припустила я. — А потім через кілька років народимо другу дитину, разом їм буде веселіше. І потім, коли нас уже не буде, поруч з ними буде брат чи сестра… Це дуже важливо, щоб була рідна людина поруч…

— Не кажи цих фраз про "не буде", чуєш? — він погладив мене по щоці і зазирнув в очі. — Ти будеш жити дуже довго, до ста років, ясно? 

 — Авжеж, — сказала я. — А може, в майбутньому винайдуть і якісь ліки від старості, уявляєш, люди житимуть сто чи навіть двісті років і будуть виглядати молодими. Кажуть, в організмі є якісь такі речовини, які відповідають за молодість, от якби їх синтезувати і зробити таблетки чи ін’єкції молодості… Правда, тоді доведеться думати, куди подіти всіх тих людей, які перенаселять Землю… Може, на Марс частина полетить?

— Я не здивуюсь, якщо ці ліки давно є. Може, щось на пуповинній крові, ці клітини, як їх там називають… Але людям, які насправді правлять світом з-за куліс, не вигідно, щоб про ці ліки всі дізналися. Бо тоді у планети будуть великі проблеми, як ти вже зазначила. А щоб полетіти на Марс, там треба все облаштувати, думаю, це буде надто дорого. Скоріше вже збудують хмарочоси, які вміщатимуть ціле місто людей. В таке мені більше віриться. А ще зроблять штучні острови, як ті, що вже є в Еміратах. Та земля, що зараз під водою, може бути і родючою десь там внизу. Але як би там не було, знай… Я буду з тобою завжди, — сказав він серйозно. — Я кохаю тебе… — на цих словах Ернест подався вперед і поцілував мене…

***

У суботу в Каті зібралася весела компанія, ми разом накрили на стіл, увімкнули нову романтичну комедію і зібралися насолодитися фільмом, як раптом у будинку згасло світло. 

 — Ну чому так не щастить! — вигукнула Катя. 

 — Може, зараз поремонтують, — припустила я. 

 — Он у будинку навпроти все світиться, що за невезуха! — Катя підійшла до вікна і відсунула штори, щоб визирнути назовні. І тут же засмикнула їх.

 — Дівчата… — її голос затремтів. — Здається, під вікном хтось стоїть…

***
Дяк за ваші коменти