47. Агнес

Я побачила, що вираз обличчя Ернеста змінився, і мені дуже хотілося спитати, хто це дзвонить, але, мабуть, це було б втручанням в особистий простір. Тому я просто сказала:

 — Тоді після занять я буду на тебе чекати… Піду збиратися, щоб не запізнитись. 

— Добре, зустрінемось пізніше, — він кивнув.

Я повернулася до квартири, Катя якраз вийшла з ванної,  ми попили каву і вийшли з квартири. Надворі був чудовий осінній день, погода стояла сонячна і тепла. Та проходячи повз те місце, де вчора стояла загадкова машина, я трохи сповільнила крок. Так, немов могла знайти тут якісь речові докази, які посвідчили б, ким був власник автівки. Але на асфальті лежав лише недопалок сигарети, і більше нічого…

***

  Остання пара у нас знову була в Андрія Віталійовича. Коли продзвенів дзвінок і всі почали виходити з кабінету, він раптом поглянув на мене і показав знаком, щоб я підійшла. З серцем, що одразу почало калатати вдвічі швидше, я підійшла до його столу. Він спершу нічого не говорив, а щось читав у своєму ноутбуці, ніби спеціально очікував, поки всі вийдуть і ми залишимося наодинці. Катя найдовше стояла біля дверей, очікуючи мене, але потім все ж вийшла в коридор. І тільки тоді він заговорив. 

— Агнес, може, сходимо кудись ввечері? Нещодавно в центрі відкрився хороший ресторан азійської кухні, тобі таке подобається?

— Вибачте, — в мене аж голос зник від хвилювання і я говорила дуже тихо. — Я хотіла вам сказати… У мене є хлопець, тому, мабуть, буде неправильно, якщо я кудись піду з вами…

— Хлопець? — він здивувався. — Той молодик, з яким я бачив тебе біля універу на днях? Здається, він не з твого факультету. 

 — Так, він вчиться на програміста, — я відчула себе трохи впевненіше від того, що Андрій Віталійович не розгнівався, а так спокійно зреагував на те, що я сказала. — Він дуже важливий для мене, я не хочу його засмучувати…

— Зрозуміло, — він зітхнув. — Ну, тоді нічого не поробиш, — він відвів погляд. Здається, йому було боляче це чути.

 — Не ображайтесь, будь ласка, це не через вас, — сказала я. — Тобто, ви не винні, що я не можу з вами кудись піти, це тільки мій вибір. Але ви можете запросити Катю, думаю, вона залюбки погодиться…

— Дякую, що турбуєшся про мене, — відповів Андрій Віталійович. — Ну добре, йди тоді, певно… 

Фразу про Катю він проігнорував.

 — Так, до побачення, — сказала я і з великим полегшенням вийшла з аудиторії. 

Катя чекала мене в коридорі. 

 — Ну що? — одразу атакувала запитаннями. — Що він хотів? І що ти йому сказала?

 — Хотів запросити мене на побачення, — упівголоса сказала я. 

 — На побачення? Ого! — Катя, здається, була неабияк вражена цією новиною. — І ти погодилась?

 — Авжеж ні, — я похитала головою. — Я сказала, що зустрічаюся з Ернестом і не хочу засмучувати його…

— Блін, але він такий класний… Все ж, не розумію, що ти знайшла в своєму Ернесті. Ну, не те щоб він поганий, але де він, а де Андрій Віталійович… Еххх… Хоча, може тепер, коли ти йому відмовила, він буде дивитись по сторонах, а не тільки на тебе.

 — Так, думаю, він неодмінно зверне на тебе увагу, — я усміхнулась. 

Вже вийшовши з університету, я побачила Ернеста, який, як ми й домовлялися, чекав біля входу. 

— Щось ви довго, — сказав він поглянувши на мене. — Пара вже давно мала скінчитись. 

 — Мене затримав викладач, — відповіла я. — Вибач, будь ласка. 

— Знову той самий "викладач"? — Ернест насупився. — Чому ти прямо не кажеш, знаєш же, що це мене злить…

 — Так, він,  — я відчула образу, що він говорить зі мною таким тоном. — Але немає підстав тобі злитися на мене. Я нічого поганого не зробила! 

***

Привіт, ось і чергова глава. Буду дуже вдячний за сердечко книзі та коментар, це надихає.Також не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоб не пропустити оновлення, вони будуть о 22.00 5 разів на тиждень

Якщо ви ще не зареєструвалися на букнет, зробіть це зараз, це безплатно і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки і не загубити її) дяк