46. Ернест

#теперішнє

Я уважно дивився на дівчину. Якщо їй теж хтось писав, це могло б бути зачіпкою. 

 — Ні, наче нічого такого не було, — Анна похитала головою. 

Оце вже було дивно. Якщо він не писав їй, значить, Агнес була особливою, не такою, як всі. Або можливо, цей слід вів не туди. 

— Ви впевнені? Зовсім нічого? Можливо, ви не стали відповідати, але вам все ж хтось писав? Це дуже важливо. 

 — На той час я не користувалася соцмережами, — сказала вона. — Вже пізніше зареєструвалася у Фейсбуці та Інстаграмі. І смс ніхто не надсилав, якби щось було незвичайне, я б запам’ятала. 

— Добре, дякую вам за співробітництво. Я обіцяю, що продовжу це розслідування і дізнаюсь правду. Буду тримати вас в курсі. Якщо раптом ще щось згадаєте, напишіть або подзвоніть мені, добре? —  я простягнув їй візитівку.

 — Так, неодмінно, — вона сховала візитівку в сумочку. — Сподіваюся, моя розповідь хоч у чомусь була вам корисною.

— Так, я в цьому не сумніваюся, дякую…

***

Насправді ж я був у розпачі. Їй не писали. Якби ж він писав їй, можна було б спробувати повʼязати ці справи. Але нічого не вийшло, ми зайшли в глухий кут.

Коли я повернувся до відділку, Ден вже очікував на мене. Він теж був на зустрічі з однією з дівчат, поки я зустрічався з Анною. І судячи з його вигляду, він, на відміну від мене, щось дізнався.

— У мене порожньо...  Повідомлення їй ніхто не відправляв, нічого окрім приставань, не було. Але я по очах бачу, що ти, на відміну від мене, щось нарив, — сказав я йому. — То що там? 

 — Вона сказала, що викладач писав їй повідомлення, — відповів Ден.  — Признавався в коханні і всяке таке. 

— Ого! І що було далі? — перепитав я. — Вона відповіла на його почуття? 

 — Вона прикидалася, що зацікавлена, бо хотіла хорошу оцінку. Ну, думала, що пофліртує і “зіллється”. Але потім з його боку почалися погрози, він вимагав, щоб вона пішла з ним на побачення… І тон цих повідомлень був дуже схожий на тон тих, які отримувала Агнес. 

— Значить, він не просто так тоді приховав всі ті публікації і заплатив купу грошей, щоб їх підтерли з мережі. Рильце таки в нього в пушку. Треба поговорити з ним, але якщо ми призначимо зустріч у відділку, є вірогідність, що він підготується і ми не зможемо з нього нічого витягнути. Все ж, політики мають дуже підвішаний язик, — сказав я замислено.

 — Треба спробувати застати його зненацька, — в очах Дена засвітився знайомий азарт. — Що, як прийти до нього додому?

— Він може і не відчинити нам двері, — я зітхнув. — Хіба що ти пропонуєш підкараулити його, коли він повертатиметься звідкись?

 — Так, почекати в засідці, а як він з’явиться, підійти і сказати, що нам треба поговорити про його минуле. 

— Тоді так і зробимо, — я кивнув. — Дізнайся, чи він у місті зараз… 

 — Так, зараз дізнаюся, — Ден також кивнув. — Тоді, якщо він тут, поїдемо разом?

— Так, поїдемо, — погодився я. — Не можна відкладати це в довгий ящик…

От тільки, як на зло, після того, як Ден погуглив його в мережі, він розчаровано зітхнув: 

— Він поїхав з візитом до Житомира. Буде завтра.

— Значить, поїдемо до нього завтра ввечері…

Може, це і на краще. Я встигну повернутись до Агнес, а потім вже продовжу розслідування тут…

*** 

Мене трохи засмутило, що Агнес буде ночувати не зі мною, але нічого страшного. Я вірив, що у нас буде ще багато часу разом….

 Але коли ми вже зранку поговорили про те стеження, мені знову стало неспокійно. 

— Ну. якщо це буде продовжуватися, я вмовлю її звернутись у міліцію, — сказала Агнес. 

— Так, це правильно, — погодився я. — І хай не ходить сама по вечорах. 

Не знав, чи це може допомогти, але все ж сподівався, що допоможе. Аж раптом нашу розмову перервав телефонний дзвінок. Я поглянув на екран і побачив, що дзвонить хлопець, через якого я наймався до Макса зовсім нещодавно. Я одразу насупився…