40. Ернест

Коли я побачив невдоволений погляд того клятого викладача, то у мене знову зʼявились підозри щодо нього. Що як це саме він — той самий маніяк? Треба буде його перевірити в майбутньому.

— Скажеш мені його повне імʼя з прізвищем? — запитав я Агнес. — Хочу пробити його в інтернеті. Якийсь він підозрілий.

Це була майже правда. От тільки я збирався пробити його по поліцейським базам, коли повернусь в свій час, а не просто в інтернеті.

— Кириченко Андрій Віталійович, — сказала вона. — Викладач економіки.  А що ти будеш шукати? Думаєш, у нього якісь проблеми з законом?

— Без поняття, але він мені не подобається. Можеш назвати це шостим чуттям. 

— Добре, — здається, Агнес не повірила, подумала, що я просто ревную.  — Може, підемо потанцюємо? — тут же усміхнулась вона. 

— Так, давай потанцюємо…

***

Далі вечір пройшов добре. Ми танцювали, трохи випили, потім пішли додому і довго-довго цілувались перед дверима.

Я все ж не встояв, і таки зайшов до Агнес.

Вона зводила мене з розуму, я божеволів від неї. Від її ніжності, дотиків до шкіри, поцілунків. 

Я не збирався віддавати це нікому. Вона має прожити зі мною все життя, як я і обіцяв. І це життя не має обірватись раніше за моє.

Кожного разу, коли повертався сюди, коли цілував її, чомусь робив все, як востаннє. 

Я дуже сильно кохав Агнес. 

Коли ми вже лежали в ліжку втомлені, але задоволені, я пригорнув її до себе. 

Вона поклала голову мені на плече і прошепотіла:

 — У нас правда все буде добре? Я дуже хочу, щоб ми прожили разом усе життя…

Про прожити разом я все ж сумнівався… Бо кожного разу, коли повертався в майбутнє, ми не були разом, хоч я і змінив минуле. Я не розумів, чому так відбувається, тому поки що не міг це змінити.

— У нас все буде добре, — я торкнувся губами її щоки. — Я завжди буду поруч.

Я не обманював. Я збирався бути поруч і прослідкувати, щоб Агнес була ціла і неушкоджена. І навіть коли я все ж зможу перейти ту лінію, щоб її не вбили, я продовжу бути поруч, щоб так було й надалі. 

— Я кохаю тебе…

***

Коли я повернувся назад, то біль мене вже не лякав, як раніше. Певно, я звик до цих навантажень? Що ж, було б добре. 

Кров з носа мене тепер теж зовсім не лякала. 

Ернест молодший поводився слухняно після того, як дізнався, що Агнес може померти. Хоча я не був впевнений, що він завжди буде слухатись. 

Але коли я загуглив Агнес, то, очікувано, нічого не змінилось. Вона так само померла. Це означало, що ми все одно розійшлись. 

Що ж, треба знайти винного. Бо скоріш за все винний той тип, з яким вона листувалася. 

І у мене тепер був ще один підозрюваний.

Я привів себе в порядок і навіть не запізнився до відділку сьогодні, чому Ден дуже здивувався:

—  Здається, ти став більш дисциплінованим, — похвалив мене він.  — Щось нового накопав по нашій справі?

— Мені треба перевірити декого, — я написав на аркуші паперу "Кириченко Андрій Віталійович". — Я згадав, в універі у Агнес був залицяльник з викладачів. Перевіриш його? 

Насправді більше я хотів перевірити іншу особу. Макса Дикого. Минулого повернення я так і не встиг цим зайнятись, тож вирішив покласти на Дена нове завдання щодо того викладача. Може, він і не тягнув на якогось серйозного маніяка, але писати повідомлення цілком міг. 

 — Без проблем, — він узяв папірець. — Якесь знайоме прізвище… Здається, є якийсь політик з таким ім’ям і прізвищем, може це якраз той. хто тобі потрібен?

— Політик? — я здивувався. — Ну, перевір, мені тепер аж цікаво. 

Може, я і дарма відмахнувся від цієї версії… той тип мені завжди не подобався.

Він щось поклацав на телефоні, а тоді простягнув мобільний мені:

 — Тут його фото, він балотується в мери. Він чи просто тезка?

— Він, точно він… — я зітхнув. — Треба перевірити його детальніше… 

zyTLWbAy