24. Агнес

Я прокинулася вранці з радісним відчуттям. Пригадувала, як ми з Ернестом вчора купались, а потім дивились фільм, і те, як він мене заніс на руках до спальні… Він був такий турботливий і добрий, найкращий у світі…

Я швидко зіскочила з ліжка, накинула халат і вийшла на балкон. Навіть звичну каву не стала заварювати, мені хотілося спершу побачити його. І, немов відчувши мою присутність, Ернест також вийшов на свій балкон. 

 — Доброго ранку, — сказала я, усміхнувшись йому. 

— Привіт, — він теж усміхнувся. — Які плани на день? Щось у тебе якісь щоки трохи червоні, чи мені здається?

 — Може, на сонці вчора забагато була? — я й справді відчувала, що мене ніби трохи морозить. — Треба випити кави. А плани звичайні — треба йти на роботу… Потім же можемо ще кудись сходити…

— Добре, — він кивнув. — Я якраз теж хочу трохи попрацювати, теж візьму підробіток. Треба пошукати щось підходяще, сьогодні цим і займусь, поки ти будеш в кафе. А потім за тобою зайду.

 — Добре, — сказала я. — Дякую, що вчора мене відніс…

При думці про те, як він тримав на руках мене сплячу, всередині мене ніби розлилося якесь тепло.

— Це було нескладно, — він знизав плечима. — Тоді до вечора, Агнес.  

 — До вечора…

***

Коли я прийшла на роботу, то раптом відчула, що в мене почало боліти горло. І легкий озноб не проходив, хоча стояла така ж спекотна погода, як учора. Втім, це був лише другий день моєї роботи, і мені було незручно одразу йти на лікарняний. Я подумала, що може, нездужання минеться, і продовжувала розносити між столиками замовлення. 

Але чим далі, тим важче мені ставало працювати, бо ще й голова почала сильно боліти. Складно було запам’ятовувати все, почувалася так, що мені найбільше хотілося опинитися вдома, впасти на ліжко, загорнутися по самий ніч у ковдру і спати…

Певно, шеф помітив мій стан, бо коли проходив повз мене, стурбовано запитав: 

— Агнес, ти виглядаєш дуже втомленою, як ти почуваєшся? Тільки не обманюй мене. 

 — Щось горло болить і голова, — зізналась я. — Мабуть, застудилася… Але вип’ю гарячого чаю — і все минеться. 

— Тобі не варто було приходити на роботу в такому стані. Ти маєш відпочивати. Я зараз же відвезу тебе додому, — сказав він. — Збирайся.

 — Мені незручно, — знітилась я. — Я сама доберуся, дякую, що відпускаєте…

— Ні, я наполягаю, — він похитав головою. — А якщо тобі стане погано на шляху додому? Я почуватимусь винним. Тож це не обговорюється. Я піду за своєю сумкою, ти теж іди зніми форму, за пʼять хвилин зустрінемось перед кафе, — на цих словах він вийшов із зали. 

Мені не було сил сперечатися,  я лише кивнула головою і пішла перевдягатися. 

За п’ять хвилин вийшла з кафе, і справді побачила на “п’ятачку” перед входом машину Єгора. Я сіла досередини. 

 — Дякую, — сказала тихо. 

— Завжди будь ласка, — він усміхнувся. — Ну що, кажи адресу, і поїдемо. 

Я назвала свою адресу, і машина рушила з місця. Коли ми зупинилися біля мого будинку, Єгор сказав: 

— Може, треба якась допомога? Я міг би купити ліків, і ось, — він дістав з заднього сидіння пакет. — Тут суп і пюре з котлетами. 

— Ви так про мене турбуєтесь, — здається, я почервоніла, хоча щоки мої й так пашіли від жару. — А я вам лише клопоти принесла, тільки прийшла на роботу і одразу захворіла…

— Ніхто не застрахований від хвороби. Одужуй, будь ласка, Агнес, — він простягнув мені пакет і усміхнувся.— Тоді вже і попрацюєш.

— Дякую, буду старатися одужати швидше, — я усміхнулася йому і взяла пакет, попрощалася й вийшла з машини. 

Вже коли підходила до під’їзду, побачила, що він продовжує дивитися на мене. Помахала йому рукою, і тільки тоді сховалася в під’їзді…

*** 
Виявилось я не опублікував вчора розділ... Сорі
сьогодні буде 2 шт