22. Агнес

Цієї миті я уявила, що ми проживемо разом все життя, одружимось, народимо дітей, будемо старіти разом… І, звичайно ж, як у казці, помремо в один день. А потиім, можливо, повернемося на землю вже в інших тілах і все одно зустрінемо одне одного…

— Я кохаю тебе, — прошепотіла йому на вухо, відчуваючи, що серце мало не вистрибує з грудей від хвилюваання. 

— Я теж кохаю тебе, завжди кохав, — він також важко дихав, його погляд був ледь затуманений від збудження. Він так дивився на мене… Але я знала, що це не просто потяг. Ернест казав правду, він кохав мене, я це відчувала.

 — Ми ніколи не розстанемось, правда? — запитала я, дивлячись йому в очі. — Завжди будемо разом…

— Правда, — Ернест кивнув. — Я завжди буду поруч, обіцяю. 

Зараз я не сумнівалася, що так і буде. У нас попереду було ціле життя, і воно неодмінно буде щасливим. Щастя переповнбвало мене. 

 — Попливемо далі? — запитала я, усміхаючись Ернесту. 

— Давай поплаваємо, — він ледь відсторонився від мене. — Наздоганяй, Агнес! 

Я плавала добре, але він був швидшим. Вода, що нагнрілася за день, все ж була прохолоднішою за розпашілі тіла, і приємно освіжала, особливо коли ми запливли на більшу глибину, тут уже було значно холодніше. 

На небі уже з’явився місяць, хоча на заході ще було світліше, але небо над нами потемнішало. Наступала ніч. 

 — Підемо додому? — я торкнулася його плеча. 

— Так, ходімо, а то і захворіти можна, — він обійняв мене і прошепотів на вухо: — Я назавжди запамʼятаю цей день.

 — У нас ще буде багато таких днів, — запевнила я. — І навіть кращих… Але цей я також запам’ятаю!

***

Ми йшли додому по нічному місту, насолоджуючись відчуттям прохолоди і ароматом липи, що саме почала розквітати. Цей солодкий медовий запах навіть трохи паморочив голову. Ми з Ернестом трималися за руки і мовчали, не хотілося якимись незначними розмовами порушити цей стан щастя, який огортав нас обох. 

Та вже коли підійшли до будинку, я запитала:

— Може, зайдеш, поп’єш чаю?

— Можна, — він усміхнувся. — А то все ж вже останні півгодини в воді було доволі прохолодно. А нам не можна хворіти. Це наше перше літо разом. 

— Так, — кивнула я.  — І, чесно кажучи, я трохи зголодніла. Можна підсмажити картоплю чи зробити гарячі бутерброди. Чи яєшню… Що тобі більше подобається? 

— Можна чай з бутерами. Не хочу, щоб ти занадто багато готувала ввечері, ти ж і так після роботи, — він ледь стис мою долоню в своїй. 

 — Добре, — я зраділа, що він такий турботливий. — Зараз все буде..

Бутерброди ми робили разом, сидячи на кухні, слухаючи, як закипає чайник. Це був звичайний і разом з тим незвичайний вечір.

— Потім можна якесь кіно подивитися, — запропонувала я. 

— Так, буде класно, — кивнув Ернест і дістав мобільний. — Зараз пошукаю якийсь ТГК з фільмами. Був у мене якийсь з рекомендаціями.

 — Що пошукаєш? — не зрозуміла я. 

— Ну телеграм-канал, — він поглянув на мене. 

 — А що це таке? — здивувалася я. Колись, у моєму дитинстві, були телеграми, але зараз вже ніхто їх не надсилав, бо у всіх були телефони. — Це ти Гугл маєш на увазі чи що? 

Ернест зиркнув в телефон, потім на мене, потім знов в мобільний і знову на мене.

— Ну так, коротше в інтернеті подивлюсь підбірки з кіно, — кивнув він дещо розгублено. 

 — Супер,  — я поставила перед ним чашку з чаєм. — Смачного!

Щось у цій його розгубленості ніби було дивне, але я за мить вже забула про цей епізод, бо ми почали вибирати фільм, і зупинилися на фінальній частині “Сутінок”...

Ось і чергова глава!

Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна. 

Також чекаю на коменти, дяк)