12. Агнес

Виявляється, ми обоє боялися зізнатись одне одному і хтозна б ще скільки часу так мовчали, прикидаючись “просто друзями”... І все одно я відчувала, що в Ернестові щось змінилося буквально у ці дні, він став більш рішучим, впевненим у собі, і таким він мені дуже подобався. Якби не ці зміни, я б, мабуть, не наважилася зізнатися йому у своїх почуттях…

— А може, ти приревнував мене до Макса, тому й наважився сказати про свої почуття? — я лукаво глянула на нього. 

— Може, і приревнував, — погодився Ернест. — До сих пір не розумію, чому ти тоді погодилась на його умови… 

 — Я сама не знаю, — знизала плечима я. — То наче й не я, а ніби хтось інший говорив за мене… Зараз я б нічого такого не сказала, справді! Не думай, що я якась легковажна!

— Я знаю, що ти не легковажна, — він пригорнув мене до себе. Я відчувала, як швидко бʼється його серце. — Думаю, тепер у нас все буде добре. 

 — Так, ми будемо жити довго і щасливо, і помремо в один день, — я усміхнулася. 

— Мені не подобається ота частина про смерть, давай просто поки що жити довго і щасливо, — Ернест чмокнув мене в носик. — Я постараюсь зробити тебе щасливою, обіцяю. 

 — Я теж буду старатися… Що ми сьогодні будемо робити, сходимо кудись разом? — запитала я. 

— Давай сходимо, — кивнув він. — На побачення. Блін, треба вже переводитись на інший факультет. І може взяти якийсь підробіток… Хочу водити тебе на красиві побачення…

 — Мені не важливо куди ходити  і як проводити час, головне, щоб ти був поряд, — я обняла його. — Можна просто сходити з’їсти морозива в кафе, як тобі така ідея?

— Мені подобається, — він усміхнувся, також обіймаючи мене. — Тоді я зайду за тобою десь о сьомій? 

 — Добре, домовились…

***

Коли ми в призначений час вийшли з будинку і попрямували до кафе нашою пожвавленою вулицею, в натовпі перехожих раптом мій погляд наштовхнувся на знайоме обличчя. Трохи віддалік біля кіоску стояв Макс і з ним ще двоє хлопців. Вони дивилися у наш бік. 

Я мимоволі стиснула долоню Ернеста в своїй. 

— Бачиш їх? — запитала впівголоса. 

— Так, — він кивнув, також трохи стиснувши мою руку. 

— Давай повернемось додому, не хочу зараз нікуди йти….

— Ми що, будемо вічно втікати від нього? — насупився Ернест. — Хай побачить, що ми разом, може тоді все ж відчепиться. Ти — вільна людина, і можеш бути з ким хочеш.

— Але їх троє, і той Макс… Він іноді буває як шалений… — я здригнулася, немов якийсь холод пробіг по спині.  — Не хочеться псувати день розбірками з ними…

— Ми просто йдемо до кафе, — рішуче сказав Ернест. — Не бійся, він нічого тобі не зробить. Ходімо, ми майже прийшли. 

 — Добре, — я зітхнула, сподіваючись, що може, усе дійсно обійдеться. Але не обійшлося. 

Макс зі своїми приятелями рушили у наш бік. 

 — Які люди… — протягнув Макс, дивлячись на нас з Ернестом. — Наша солодка парочка, ви хоч десь буваєте поодинці? Чи і до вбиральні за ручки ходите?

— Не твоя справа, — грубо відрізав Ернест. — Дай пройти і йди, куди йшов. Ми ж до тебе не ліземо, з ким ти до вбиральні ходиш. Може, зі своїми шістками? — він ледь усміхнувся. — Цікаво, що вони там роблять, тримають, чи що? 

Я побачила, що брови Макса загрозливо насупились, і мені стало страшно за Ернеста. 

 — Максе, дозволь нам, будь ласка, пройти, — сказала я, сподіваючись, що мені вдасться його вмовити. 

— І чим він тебе зацікавив? — Макс тепер перевів погляд на мене. — Худощавий ботан! Що в ньому є такого, чого немає в мені? 

 — Думаю, багатьох дівчат приваблюєш саме ти, — сказала я.  — Але мені подобається Ернест, і я не повинна за це виправдовуватись. Це моє життя, і я сама приймаю рішення, з ким мені зустрічатися. 

— Я не хочу ніяких багатьох, — він схвильовано поглянув на мене. — Мені подобаєшся ти, як ти не розумієш? 

Макс потягнув до мене руку, але Ернест раптом став між нами, трохи відштовхуючи мене в сторону, щоб Макс мене не торкнувся.

Цієї миті мій підбор зачепився об бордюр, я втратила рівновагу і впала на дорогу. Останнє, що я встигла побачити, це машину, яка летіла прямо на мене. А потім сильний удар, і перед очима все потемніло…