Еліна

Нарешті нам вдалося перемогти Чорного Чаклуна, і після цього наше життя поступово почало приходити в норму. Тривога відходила повільно, наче хвороба, що довго тримає й не хоче відпускати. Ще довго в Академії говорили про той бій: шепотілися на перервах, переказували подробиці, перебільшували та додавали нові вигадані деталі.

Стіни ще пам’ятали крики, удари й магічні вибухи. Коридори здавалися непривітними, навіть у сонячні дні. Але з часом усе почало стиратися, як змитий дощем малюнок на асфальті. Люди забували, рани затягувалися, а ми вчилися знову дихати.

Мене дивувало, наскільки швидко час поніс нас уперед. Здавалося, ніби ще вчора ми стояли на межі життя і смерті, стискаючи одне одному руки, боячись, що завтра вже не настане. А тепер — ось він, випускний рік для Паші. Той самий момент, якого я підсвідомо боялася.

Я розуміла, що він і так залишатиметься поруч, адже ковен не розпускається, доки всі його члени не завершать навчання. Але це вже було не те «поруч». Не те щоденне, звичне, яке стало для мене майже диханням. Я відчувала: він робить крок уперед, а я ще залишаюся тут, серед цих стін, що давно стали рідними й водночас тісними.

Наші стосунки продовжувалися, і з боку все виглядало чудово. Так, ми іноді сварилися, і не завжди тихо. Часом навіть дрібниці перетворювалися на бурю, але жодна з них не ставала загрозою для нас. Навпаки, кожна сварка тільки підкреслювала, наскільки ми важливі одне для одного. Бо за будь-якою суперечкою приходило примирення — щире, тепле, таке, що змушувало серце битися ще швидше. І саме в ці миті я гостро відчувала: так, я кохаю Пашу. Не дитячим захопленням, не поверхневою симпатією, а по-справжньому. Глибоко, сильно, невідворотно.

Я навіть зважилася познайомити його зі своєю родиною. Довго цього уникала: боялася їхніх оцінок, їхніх суворих, холодних поглядів, боялася почути, що він — «не той». Але все вийшло інакше. Вони побачили в ньому більше, ніж я очікувала. І тепер ставилися до мене інакше.

Адже Паша був Чорнотій — представник відомого й шанованого роду, спадкоємець сильної магії, хлопець із майбутнім. Для моїх батьків це стало знаком: я зробила правильний вибір. Але для мене важливим було зовсім інше. Я бачила в ньому не «Чорнотія», а просто Пашу: прямолінійного, іноді різкого, впертого, але завжди справжнього, чесного й відданого. І саме цим він був для мене безцінним.

Також у моєму житті з’явилося більше людей, яких я могла назвати близькими. З Лілою ми нарешті знайшли спільну мову. Здавалося, що між нами зникла стіна, і тепер ми були дуже близькими. А з Асьою… ми стали справжніми подругами. І це було особливо цінно. Я довіряла їй, довіряла нам, і ця довіра робила мене сильнішою.

Сьогодні був останній день перед випускним балом. Остання ніч, коли ще все залишалося як раніше. Завтра почнеться нове: роз’їзди по домах, нові обов’язки, інші реалії. Наступного навчального року все вже буде інакше. І я відчувала це майже фізично — наче тонка нитка в моєму серці напружувалася, готуючись ось-ось обірватися.

Ми сиділи в моїй кімнаті. Кімі ще вчора поїхала додому через сімейні справи. А Ася проводила вечір із Пітером. Тож ми залишилися самі. Я була рада цій тиші, цьому відчуттю, що світ зупинився лише для нас.

Я зручно вмостилася в його обіймах, притулившись щокою до його плеча. Серце билося рівніше, коли я відчувала його тепло. Було так добре, що не хотілося навіть думати про завтра. Але думки все одно пробивалися крізь щастя, гіркі та нав’язливі.

Я боялася втратити цей момент. Боялася, що він зникне так само швидко, як і все інше. Паша відчув мою задумливість. Його пальці легенько торкнулися мого волосся, переплітаючись із ним.

— Про що ти думаєш? — його голос був м’яким, але в ньому відчувалася уважність.

— Про все, що зараз відбувається, — чесно зізналася я. — Про те, як складеться наше життя далі. З тобою. З нами.

Він відсунувся трохи, щоб бачити моє обличчя. Його очі, темні й глибокі, вдивлялися в мене так серйозно, ніби він шукав у мені правду.

— А що тут незрозумілого? — тихо промовив він. — Якщо я тобі не набридну, ми будемо будувати наше майбутнє разом. Я вже не уявляю свого життя без тебе, Еліно. Ти потрібна мені більше, ніж будь-хто.

Його слова змусили мене завмерти. Паша рідко говорив відверто про свої почуття. Його завжди сприймали як сильного, холодного, навіть різкого. Але зараз він був іншим. Справжнім. І це зворушувало мене більше за будь-які красиві фрази.

— Ти справді так вважаєш? — мій голос зрадницьки здригнувся.

Він не відвів погляду, лише міцніше стиснув мою руку. Його пальці зігрівали мене більше, ніж будь-які заклинання. І я обожнювала такі моменти.

— Так, — нарешті вимовив він. — Це не просто симпатія. Я кохаю тебе. По-справжньому.

На мить у мене перехопило подих. Ці слова вдарили по мені, наче хвиля, розсипаючись у грудях сотнями іскор. Я давно цього чекала. Але коли почула — не повірила одразу. Серце калатало так сильно, що я боялася: він його почує.

Мовчання затягнулося. І я зрозуміла: якщо не скажу зараз, він подумає, що для мене це нічого не означає. Що я не відчуваю того ж. А це було неправдою. Я притулилася до нього ще ближче й прошепотіла.

— Я теж кохаю тебе, - і це було щиро.

Його обличчя розквітло усмішкою, яку я пам’ятатиму завжди. Він ніжно, але впевнено обійняв мене сильніше, притягнув так, ніби боявся відпустити. А потім його губи торкнулися моїх. Це був не перший наш поцілунок, але саме в цю мить я відчула: все змінилося. Це більше, ніж ніжність. Це було обіцянкою.

У його обіймах я була щасливою. Абсолютно. Я знала: він саме той, кого я шукала. Той, заради кого я готова на все. І хай завтра принесе свої випробування, хай світ знову спробує нас роз’єднати — я була впевнена: ми впораємося. Бо я кохала його. І він кохав мене. І цього було достатньо, аби боротися за будь-яке майбутнє.