Глава 8

Від битви з Чорним Чаклуном ми відходили занадто довго. Рани загоювалися швидко, адже зцілювальна магія робила справжні дива, проте виснаження давалося взнаки. Наш ковен витратив надто багато сил на ритуал позбавлення його магії, і тепер кожен із нас відчував порожнечу всередині, ніби частину душі вирвали й кинули у темряву.

Магія повернулася не відразу: перші тижні ми ледве могли запалити найслабшу свічку закляттям. Мене попередили, що після такого випробування відновлення буде довгим. І все ж я не очікувала, що моє тіло відмовиться слухатися настільки.

Мені сказали, що після ритуалу я кілька годин була без свідомості. Коли ж нарешті прокинулась, світ здавався розмитим, ніби крізь туман. Голова паморочилася, у грудях відчувалася тяжкість, наче мене стиснув холодний камінь.

Друзі з ковену сиділи поряд, не відходили від мого ліжка. Кімі принесла оберемок білих квітів, які розкривали пелюстки просто в неї на руках, Артур невпинно жартував, аби відволікти мене від слабкості, Еліна нишком витирала сльози, аби ніхто не помітив, а Пітер просто тримав мене за руку, наче боявся відпустити. Його теплі пальці були моєю єдиною опорою у тій холодній, безпомічній порожнечі. Саме його присутність допомогла мені не зламатися в той момент.

Дні тягнулися повільно. Ми намагалися повертатися до навчання, але навіть звичні лекції давалися важко. Усі ми відчували втому, ніби старіли передчасно. Наші обличчя зблідли, очі потемніли від недосипання, а рухи втратили колишню легкість.

Але поступово наше життя входило у звичне русло. Ми почали знову практикувати — спершу найпростіші чари, потім складніші. І щоразу я відчувала, як мої сили нарешті повертаються. Було відчуття, ніби моє серце знову навчається битися в ритмі магії.

Решта семестру минула відносно спокійно. І хоча іноді ми чули чутки про залишки армії Мартінеза, які намагалися чинити дрібні напади, школа знову жила у звичному ритмі. Вечорами ми сиділи у бібліотеці, сміялися на кухні, тренувалися на полі для заклять. Здавалося, ніби страшні події були лише жахливим сном. А коли у коридорах іноді згадували битву, голоси звучали так, ніби йшлося про щось далеке й майже нереальне.

Час летів непомітно, і незабаром наближався Новий рік — одне з моїх улюблених свят. У школі вже панувала святкова атмосфера: у коридорах з’явилися чарівні гірлянди, що світилися сотнями маленьких вогників, на подвір’ї виросла величезна ялинка, прикрашена кулями, які змінювали колір від кожного дотику.

В повітрі пахло корицею, шоколадом і зимовою свіжістю, а в кімнатах мешканців уже стояли коробки з подарунками, ретельно приховані від цікавих очей. Учні радісно обговорювали плани на канікули: хтось збирався додому, хтось — у подорож, хтось мріяв про ковзанку у великому місті.

А ми вирішили залишитися тут. І справа була не в тому, що треба було продовжувати тренування чи розвивати ковенну магію. Просто після всього пережитого нам хотілося бути разом. Хотілося відчувати плече друга, чути знайомий сміх, знати, що поряд ті, хто завжди підтримає. Я вже не уявляла свого життя без цих людей. Вони стали моєю родиною, і, мабуть, найбільшим подарунком, який я отримала в цьому світі.

Та й Пітер… Ми почали зустрічатися, і я ловила себе на думці, що хочу проводити з ним якомога більше часу. Він змінився після битви: став спокійнішим, уважнішим, наче усвідомив, що кожна мить може бути останньою. Його погляд іноді ставав серйозним, глибоким, але поруч зі мною він знову світився теплом. І ця його нова зрілість лише більше притягувала мене.

От і зараз ми сиділи на нашому улюбленому місці — в кінці острова, на кам’янистому березі, де хвилі з шумом билися об скелі. Тут завжди було тихо й затишно, адже сюди рідко хтось заходив. Саме тут ми могли залишатися наодинці. Я обожнювала ці моменти: прохолодний вітер, солоний запах моря й тепло Пітерових обіймів. Ми сиділи поруч, мовчали, просто слухали гуркіт хвиль, і цієї тиші було достатньо, аби відчувати повне щастя.

Я дивилася на нього й ловила себе на думці, що, можливо, саме це й означає справжнє почуття. Невже це кохання? Спершу мені здавалося, що це лише звичайна закоханість, захоплення, яке минеться з часом. Але тепер я вже не уявляла життя без нього. Хотілося бути поруч, турбуватися про нього, ділитися всім — і хорошим, і поганим. А за цю його посмішку я була готова віддати все на світі.

— Тут так гарно, — врешті сказала я, вдивляючись у далечінь, де море зливалося з небом. — Здається, я ніколи не забуду ці місця. Навіть коли мине багато років.

— У твоєму житті ще буде безліч вражень, — Пітер ніжно нахилився й торкнувся моїх губ. — І я готовий подбати про те, щоб вони були найкращими.

— Справді? — посміхнулася я, але всередині все тремтіло від щастя.

Я знала: він говорить щиро. Пітер зізнався мені в коханні ще кілька тижнів тому. І хоча тоді я не змогла відповісти йому тим самим, він не наполягав. Він просто чекав. І зараз, коли я відчувала, як сильно змінилося моє серце, мені вже не хотілося мовчати.

Він притягнув мене ближче, обійняв, і я відчула, як його серце калатає майже так само швидко, як моє. Його губи знову торкнулися моїх, і світ навколо зник. Було тільки море, вітер і ми двоє.

— Ти потрібна мені, — прошепотів Пітер, коли ми відсторонилися. Його очі світилися ніжністю. — Більш за все на цьому світі. І я кохаю тебе. Знаю, що ти поки не готова сказати це у відповідь…

— Я теж тебе кохаю, — перебила його я, і голос зрадницьки затремтів.

Він завмер. Декілька секунд дивився на мене широко розкритими очима, наче не міг повірити. Здавалося, він подумав, що йому почулося. Але я сказала це свідомо, щиро. Бо відчувала саме так. Це було не просто захоплення. Це було кохання. І я хотіла, аби він знав це.

Потім Пітер раптом засміявся — тихо, щасливо, наче дитина, що нарешті отримала найдорожчий подарунок. Він поцілував мене знову, і я забула про все на світі. Про втому, про страхи, про темряву минулого. Було тільки відчуття, що ми починаємо нову сторінку нашої історії.