Глава 7

Ми дуже довго готувалися до ритуалу, який дозволить позбавити Чорного Чаклуна його магії. Тижнями ми повторювали слова, відшліфовували кожен рух, намагалися синхронізувати дихання і навіть удари серця. Ще й довелося саме заклинання вчити напам’ять, адже під час ритуалу не можна відволікатися навіть на мить — жодних підказок, жодних книг чи нотаток, тільки ми й сила, що проходила крізь нас.

Однак найбільшою проблемою було те, що ми так його і не спробували провести повністю, адже ніхто з нас не наважувався ризикувати власною магією. Кожен розумів: помилка — і залишишся без сили назавжди. Тому залишалося тільки сподіватися на те, що в нас усе вийде з першої ж спроби.

Поки інші мали стримувати натиск армії Чорного Чаклуна, ми повинні були зосередитися на головному — ритуалі. Це завдання лягло саме на нас, наш ковен. Від успіху залежало все: і перемога, і життя наших друзів, і майбутнє Школи.

Та й Пітер досі не відновився повністю після останньої битви, коли ледве не загинув, рятуючи мене. Йому було важко навіть просто стояти довго на ногах, але він не збирався відступати. Його впертість водночас надихала і лякала мене. Я сподівалася, що він витримає і цього разу, хоча сама не була до кінця впевнена.

Після розмови з Дрейком мені стало набагато легше. Ми розставили всі крапки над «і», і тепер між нами не залишалося напруги. Я майже весь час проводила з Пітером, і, здається, він усе зрозумів без слів. Еліна, спостерігаючи за нами збоку, тільки жартувала, що ми поводимося як пара. І, скоріш за все, це так і було. Але часу на розмови про почуття поки не було. Спочатку ми мали розібратися з Чорним Чаклуном. А вже потім… потім будемо вирішувати, як жити далі.

Залишалося тільки чекати. Усі в школі знали, що Мартінез ось-ось нападе. Рада Відьом навмисно влаштовувала провокації, підштовхуючи його до кроку, і хоча нам нічого конкретного не казали, відчувалося: напруга наростає. У повітрі висіла тривога, коридори школи стали неприродно тихими, навіть першокурсники майже не сміялися. Ми жили, наче перед грозою, яка мала ось-ось гримнути. Дехто не спав ночами, чатував біля вікон, інші нишком прощалися з друзями й рідними. Кожен розумів: попереду битва, яка вирішить усе.

До того ж дехто з відьом досі сумнівався, чи варто довіряти Спайку. Багато хто вважав, що він, син Чорного Чаклуна, насправді підтримує батька. Ці підозри не полишали нас навіть тепер. Його тіньова присутність була нагадуванням про те, що кров не вибирають. І хоч я знала, що він на нашому боці, серце інших не так легко було переконати.

І ось цей день настав. Чорний Чаклун зібрав величезну армію — потворних створінь, покручених темною магією, і тих, хто добровільно став на його бік. Вони сунули лавиною, з ревом і гарчанням, від якого мороз ішов по шкірі. Були серед них істоти з палаючими очима, з крилами з чорного диму, велетенські пси, чиї пащі крапали отруйною слиною. Повітря наповнилося смородом, важким, їдким, від якого паморочилося в голові. Їхні крики й ревіння зливалися в єдиний гул, коли вони рушили на штурм школи. Земля затремтіла, дерева захиталися від їхнього натиску.

Зіткнення було неминучим. Почалася справжня битва, і земля здригнулася від перших ударів. Чари розривали повітря, спалахи магії засліплювали очі, удари гриміли так, що серце вистрибувало з грудей. Але ми залишалися осторонь, бо знали: наша місія інша.

Бар’єр навколо школи спеціально послабили, щоб Мартінез зміг проникнути всередину. Це була пастка, ретельно продумана Радою. Як тільки ми позбавимо його магії, все решта — армія, створіння, підтримка — мали зникнути. Тоді його можна буде схопити. А далі — суд. За проханням Спайка та кількох впливових родин, Чорного Чаклуна не страчуватимуть, а кинуть у в’язницю до кінця його життя. Чи поки не вигадують інше покарання. Мене це мало хвилювало. Головне, щоб він більше ніколи не зміг підняти проти нас руку.

— Готові? — запитала я, збираючи навколо себе ковен.

— Хіба до такого можна підготуватись? — Артур намагався жартувати, але голос зрадницьки тремтів.

— А раптом у нас не вийде? — прошепотіла Кімі, і її пальці судомно стискали край плаща.

Я бачила їхні очі. У кожному — страх, сумнів, очікування. І водночас надія. Вони дивилися на мене. І тоді я зрозуміла: я справді для них лідер. Не тому, що обрала це, а тому, що вони самі віддали мені цю роль. Я несла відповідальність за всіх — і не могла підвести.

— У нас обов’язково все вийде, — промовила я твердо. — Бо переді мною — найкращі відьми, яких тільки можна уявити. Ви сильні. Ви могутні. І я пишаюся тим, що можу назвати себе вашим лідером, — я обвела їх поглядом. — Сьогодні ми врятуємо тисячі життів. І я вірю у вас. Повірте і ви.

Настала тиша. Глуха, важка. А потім — мовчазна згода. Всі стали колом, кожен на своєму місці. Ми зчепили руки. Містер Аластар дав магічний сигнал. Час настав.

Я почала читати заклинання. Слова виходили твердими, голоснішими, ніж я сама очікувала. Повітря одразу загусло, наповнилося напругою. Воно ніби тріщало від енергії, волосся на руках піднімалося дибки, в грудях пекло. Інші відьми підхопили мої слова, і голоси сплелися в єдину мелодію.

Мартінез побачив нас і, зрозумівши, що відбувається, наказав своїм слугам атакувати. Але вже з’явився захисний купол, створений нашим ритуалом, і темні створіння розбивалися об нього, наче хвилі об скелі. Їхні тіла розсипалися в попіл, ледве торкнувшись бар’єру, а деякі відлітали назад із пронизливим вереском. Усередині кола ми були відділені від світу — тільки ми, магія й ціль.

Наплив сили був настільки потужним, що я ледве витримувала. Кожен подих давався важко, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Я бачила, що й мої друзі страждали: лоб Артура вкрився потом, Кімі кусала губи до крові, Еліна стиснула щелепи так, що на скронях забилося. Але ніхто не відступив. Кожен із нас боровся не тільки з ворогом, а й із власними сумнівами.

— Ася! — голос батька долинув крізь шум магії. — Давайте!